Просто аж дух захоплює! Ця велетенська система потребує людських рук тільки до того часу, поки її збудують, вдихнуть у неї енергетичний дух, і вона тоді вже сама працює, мов жива істота: помпує з надрів коштовну рідину й розсилає у всі кінці світу.

А що ж то за вогні скрізь, де є ця нафтодобувальна система? Палахкотять вони, здіймаючись високо до неба, навколо Едмонтону, на полях, на горбах, на лугах, в розчищених лісових галявинах. Такі вогнища, що ніколи не згасають. Хто їх запалив і чого вони горять? Ці «незгораючі купини» додають такого незвичайного чару зеленим краєвидам албертійських степів та перелісків, умережаних блакитними озерцями, що не хочеться вслухатися в раціоналістичні пояснення. Ні, не жертва це підземному божеству за те, що вдерлася людина в його надра, а лише — зайвина нафти й природнього газу. Це те, що мусить бути спалене, щоб не збиралося та не вибухало. Ото, що. палахкотить з важкими чорними вибухами диму, то горить нафта, а отой веселий бездимний вогонь, то горить природній газ.

Як багато, мусить його бути, що не шкода отак день і ніч випускати на вітер, міркую собі вголос,— а мені на це кажуть: природнього газу в Алберті є такі не обраховані багатства, що й третини нема куди спожити видобутого за день. А тим часом на цьому природньому газі йде уся едмонтонська промисловість, з нього й з його продуктів виробляють дуже багато чого, ним огрівається кожне місто й містечко, та й багато фарм просторої Алберти.

2.

Приїхавши, здивувавшись, що місце їх праці за кілька днів так змінилось, землеміри запаркували при кінці нової дороги своє авто, якраз біля будівництва нового колодязя. Без гумових чобіт тут годі ступити в ліс і ногою, то землеміри дали мені гумові чоботи, а самі пішли в ліс витичувати дороги та точки для нових нафтових колодязів. Я ж завзято взулася в їх чоботи і почала міркувати, куди мої очі мають дивитися в цім незвичайнім місці, — на цивілізацію, чи на край світу.

Сталеві конструкції «деріка», люди щось там на них роблять, сновигають, метушаться, — такі гномики в сталевих шоломах. Гудуть перфоратори, подорожує незрозуміло вниз-вгору підіймальний крант, екскаватор вибирає болото й землю з глибокої ями, з мішків висипають цемент, як борошно у пекарні, і він зникає десь у машині… Чи варто було так далеко їхати, щоб побачити те, що в кожному будівництві побачиш? — Але щотільки відійшла я за три смереки, як уже цей стандартний краєвид цивілізації випав з уяви й пам’яті, а я потрапила у сферу піонерських переживань.

Одна нога моя вгрузла відразу в м’яку пружинисту подушку зеленого моху, а друга — в воду трясовини. Не знати, котру перше витягати, тут буквально кожний крок мусить борюкатися з неслухняною природою. Дуже грубою і твердою. Але поза тим — яке дзвінке повітря тут, як багато сонця й неба, які на ньому білесенькі пухкі хмаринки кубляться! Небо таке синє, як в Україні, а хмарок таких білих я ніде досі не бачила. Джерела пробиваються з-під повалених .дерев, корневища попереверталися догори ногами, гадаючи собі, що вони — модерні скульптури. Все і однакове, і неоднакове, смереки всі одна на одну подібні, а коли б не гуділи за смереками перфоратори, то можна б і безвісти заблудитися. Аж у цю хвилину починаю тямити первісну Канаду.