Оця нежиттьовість, нездібність заробити собі на щодень позбавляє Гаїйу зміни: подорожей, чи хоч би театру, — щоб розвіяти монотонію і цей супровід її, такі думки. Оця загнаність у безвихідь, що з неї ніхто не виведе! Вивели б нові краєвиди, яскраві вражіння, та ба! У злиднях усе недоступне. Гаїниного бажання працювати із словом нікому не треба…

І от Гаїна повинна напружити всю гнучкість своєї думки, щоб не стояти перед цією похмурою стіною без-виходу. Як нема смерти, то треба якось човпти. Може це не більшовицький спосіб думання — вона іншого вигадати не може...

Гаїни — дві. Одна живе, страждає, падає від ударів і гіркот, грузне все нижче й нижче в твань неуспіхів, плаче від нездійснення бажань. Друга ж — все те спостерігає. Коли з ким іншим трапляється біда — хіба мені так само пекучо боляче? Ні, я тільки співчуваю, а сама гостроти болю не переживаю. Так оцей «хтось інший» і с та перша я. А справжня непроймальна, непроникнен-на болям — не ця мала Гаїна, що корчиться в різнород-них емоціях. Справжня розглядає цю бідну першу, як би розглядала ще й інших довкола. Ну, ось так, як тут у книгозбірні розглядаєш: галерії студентів з різних вузів… дівчат, що вдають дуже зачитаних... моржові вуса, що глибокодумно перегортають по десять книжок заразом… А ось іще одна: в картатому пальті, особа сіро-негарна, невиразна, невідомого фаху й зайняття. Друга Гаїна вїд цього не страждає. Вона тільки зацікавлена. Подивимось, подивимось, до чого ж доведе тебе твоя натура! А що ж їй зосталось робити, коли навкруги крах, а жити ще, видко, довгі роки?

Тепер, — думає собі Гаїна, — записуватиму в цей зошит переживання останніх днів. Багато чого уплило за водою, але ж пишеться це для себе, а мені початок відомий…

3

Так, не виходячи із книгозбірні, подорожує Микола Мадій разом з Геродотом по краях Північного Причорномор’я, гостює у різних племен і одного разу забрів до Гіпербореї. Що воно за країна така — щаслива вітчизна богів? Люди там не знають хвороб і війни, вони праведні і не бояться помсти Немезіди. Гіперборейські дівчата, у вінках із золотого лавру, співають хором пісень. Лебеді прилітають і замітають своїми крильми долівку храму Аполлона, бо це ж тут його батьківщина. А потім ті лебеді й самі прилучаються до хору та так же ж удатно, що з того не витворюється ніякого дисонансу. Аполлон щороку приїздить у свою милу Гіперборею в колісниці, запряженій білими лебедями, із далекого Делосу. Делосці-греки збудували йому пишний храм, а він і храм той відвіз до Гіпербореї! Що воно за Гіперборея така?