Що воно за країна така поза вітрами? Де це росте дика маслина й золота пшениця? Маслину приніс Геракл до Геллади із Гіпербореї, а пшеничні початки-ко-лоски щороку приносили гіперборейські дівчата до Делосу в дар Аполлонові й сестрі його Артеміді. «Дари ці, жертвоприношення, загорнені у пшеничну солому, висилали гіперборейці до Делосу, де були боги й патрони цього міста, Аполлон і Артеміда. Перші дари від гіперборейців принесли дві дівчини, Гіпероха і Ляодіка... Велику шану віддавали їм у Делосі… «Я сам знаю, — каже ще Геродот, — такий звичай серед жінок Тракії та Пеонії. Вони в своїй жертві царственній Артеміді завжди приносять пшеничні колоски із своїми дарами. З мого власного досвіду я можу ствердити, що так воно є».

Миколі примерещилися безмежні простори-лани жовтої пшениці, хвилі-брижі на них, мариво над ними, — наче невидний вогонь горить… То це й дві з половиною тисячі років так воно було, що найвиразніший символ чорноземлі — пшеничне колосся? Крізь мариво казковости й леґенди прозирає мирний хліборобський нарід у країні Позавітрами, вище Скитії... Вдивившись у те мариво, побачив крізь нього дівчат-жриць… Вийшовши з Гіпербореї, вони перейшли через Скитію на захід, дійшли до Адріятики, а звідти на південь до міст Греції, аж поки не дісталися до Делосу...

Він сполошив помахом вій це видиво, але на своє зчу-довання — не все. Частина марива явно й матеріяльно сиділа в читальній залі книгозбірні, так трохи навскоси від нього, й читала книжку. Він впізнав її. Це була Ляодіка. Чистий клясичний профіль, суворо зімкнуті уста з малими виразними вигинцями і пшенична хмара волосся над високим чолом.

4

Ми такі маленькі й безсилі перед стихією кохання!

Сильна своєю незалежністю, зневажаючи весь цей прилизаний світ навколо, йде Гаїна просторим, убраним у мармури та пальми, вестибюлем угору до читальної залі книгозбірні. Цей світ її не обходить.

Нехай дивляться на її вбивчо-убоге вбрання, нехай думають, що вона така ж сита, як вони… Ось оцей із вилизаним проділем, оцей із сніговим комірцем, оцей... Оцей, що уважно приглядається — може до її пальта влітку? — цей зовсім уже підніс у ній хвилю протесту. Яке їм діло? Так, до неї, з її нудьгою, що облягла душу мороком, що посипала все мертвущим попелом…

Читальна заля сьогодні майже порожня, лише зрідка сидять у фотелях читачі, тихо шерехотять де-не-де листки розрізуваної книжки. Світло лине із скляного даху, з величезних вікон. Затишність і сумирність обняли Гаїну. Так, тільки тут, тільки тут опадають кліщі шаленої нудьги, на якийсь час.