Чаргар мовчав. Ада я вже без нього знала, як би він зробив у цьому випадку, і негарне почуття знову прокинулось у мені до художника.

В кімнаті ми сіли на ліжко. Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так – мовчки – ми просиділи кілька хвилин. Тоді на небо налетіла темна хмара, і в кімнаті майже зовсім стемніло. Десь замирали Першотравневі оркестри. Город стихав. Потім за вікном закрапало, і пішов дрібний дощ. Легенький вітер увірвався в кімнату, і запахло якимись польовими квітами.

Хоч Чаргар і зіпсував мені трохи настрій, але я ще переповнена була враженнями дня, і тому, коли він положив свою руку мені на коліно, я із вдячністю подивилась йому в обличчя: в очах йому стояв тихий блиск і нагадував мені нашу першу зустріч. Очі його знову вабили мене своєю неясністю. Що далі, то більше мене хвилювало тіло художника. Нарешті він узяв мене за руку й промовив:

– Б'янко. Ти й сьогодні скажеш, що говорила колись?

– Що саме? – спитала я й здригнула.

Чаргар зам'явся й мовчав. Тоді я впевнено підійшла до електрики й погасила її. Потім я знову сіла на ліжко.

– Ти, може, маєш на увазі циганку? – спитала я, свідомо відтягуючи рішучий момент.

Чаргар мовчав і ласкав мої руки. Потім він цілував мені пальці.

– Ну, в чому ж справа? – знову спитала я.

– Я говорю… – замнявся він і рішуче додав, – ти говорила, що кохаєш мене?

– Так. Говорила.

Він знову промовчав. Потім плутано почав запевняти, що й він покохав мене, що… і т. д.

– Ти теж говорив мені про це! – усміхнулась я.

Але – почекайте! – то ж були, мовляв, несерйозні розмови! Словом, він тільки тепер відчув, як він кохає мене. Я згадала недавній свій жарт про весілля з Куком і спитала, чи не трапилось із ним того, що з Онєгіном. Коли Татьяна була вільна, він її відштовхував. Як вийшла заміж… Ну, ясно: історія повторюється. Тоді Чаргар став божитись, що нічого подібного не трапилось, що це мої вигадки.

Я занервувалась. Невже це говорить славетний художник? І тоді ж мені блиснула жахна мисль. Чи не думає він і справді, що я вийшла заміж за Кука? «Так от чому покохав він мене!.. Теж аліменти!» Я обережно стала його випитувати.

– Ну, добре, – сказала я. – Припустім, що ти мене кохаєш, і припустім, що я обдурила тебе.

– Себто як? – не зрозумів мене Чаргар.

– А так, – спокійно сказала я. – Я й не думала виходити заміж. Це просто був жарт.

Він ураз одхилився від мене й захвилювався: мовляв, навіщо ці жарти? І потім, хто мені дав право так жартувати з ним?[239] Тоді я вмить підвелася й засвітила електрику. Я стала напроти Чаргара й різко сказала:

– Що значить – «хто дав мені право?» Відкіля цей тон?