Про це сповістив Методій Кирилович.

– Для чого комісія? Для чого обслідування? – спитав зблідлий за ніч Іван Іванович, безсило сідаючи в крісло. – Ну, скажіть мені, для чого?

– А хіба вам не ясно? Мабуть, хочуть когось вичистити. І, мабуть, не тільки з комосередку, – сказав догадлививй Методій Кирилович, – а навіть декого і з бюро.

– Із бюро? – в розпуці промовив мій герой[380]. – Що ви говорите? Ні, ви просто робите паніку. Ви помиляєтесь, Методію Кириловичу! Да, помиляєтесь… Я тільки не розумію, відкіля це все взялося?

– Це ви вже спитайте в свого товариша Лайтера, – відповів Методій Кирилович, підкресливши «свого». – Це, будьте певні, це його роботка.

– Мого товариша Лайтера? – до того розгубився Іван Іванович, що навіть випустив із рук окуляри, які протирав своєю білосніжною хусткою. – Ви серйозно кажете «мого»?

– Так! – як і завжди, спокійно відповів Методій Кирилович. – Іменно вашого. Я не член бюро, а ви, як член бюро, мусіли вже давно знати, що це за штучка. Хіба я вам не говорив? Свій свого, так би мовити!.. Чому ж ви його досі…

– Ах, боже мій! Нічого не розумію! – скрикнув Іван Іванович тим же таки підстреленим голосом. – Буквально нічого!

Мій герой раптом покинув Методія Кириловича й побіг до Семена Яковича, головного начальника і члена бюро. Про що вони там говорили – мені не відомо. Проте, я гадаю, що це й не цікавить читача. Давати в деталях трагічну загибель мойого героя я й не брався. Скажу тільки, що райком прислав комісію, так би мовити, необ'єктивну, по-перше, вона сконстатувала, що товариш Лайтер не опозиціонер і не бузотер, а просто собі активний партієць, по-друге, комісія наказала негайно перебрати бюро комосередку, а по-третє[381], Івану Івановичу, Марфі Галактіонівні, Методію Кириловичу і ще багатьом ще до чистки судилося «вийти із партії», як потім говорила товаришка Галакта.

Іван Іванович, прийшовши додому після «вийти із партії», похилився на свою мухобойку і раптом заплакав дрібненькими в перший раз мінорними сльозами.

– Пропав! – скрикнув він. – Боже мій, яке трагічне непорозуміння! Чому саме мені судилося так страждати за революцію? Чим я провинився?

Але йому на його останнє запитання ніхто не відповів. Марфа Галактіонівна ще не прийшла після «вийти із партії», а Май і Фіалка десь шпацірували з мадмуазель Люсі. Що ж до куховарки Явдохи, то вона поки що нічого не знала, і тому й тепер виспівувала якусь свою зовсім незрозумілу пісню, саме ту, що, з одного боку, нібито веселу, а з другого – начебто дражнить.

Так що мажорну новелу, можна сказати, кінчено. Звичайно, я й зараз бачу незадоволені обличчя[382], але й тепер, на жаль, нічим не можу допомогти.