— їди додому, моя кохана, — сказав орендатор, — а я розправлюся із цим йолопом. — Він заштовхав дівчину в хату і продовжив: — Ну, Петре, човптися я з тобою не буду.

— Ти не хочеш? А я хочу, собачий сину! — вилаявся Петро і кинувся знову з ломакою.

— А я не хочу, — сказав спокійно пан орендатор і побіг вулицею.

— Е, ні! Накладу я тобі в спину! — заверещав Петро і метнувся навздогін. — А що? Дістав?! — тріумфував Петро, наздогнавши пана й схопивши його за чуба. Як не рвався той, не кричав од болю, та Петро знай гостив ломакою, що панові аж в очах світилося.

Вже рожеве зимове сонце стало сходити над білими полями, а Петро досі ще хрестив пана орендатора.

— Гей! Ти що, хочеш вербу дрючком перерубати, чи що? — гукнув до нього, регочучи, якийсь дядько, проїжджаючи санями через греблю.

— Тьху! А то що за чортовиння! Де ж орендатор? Ото оказія! — сплюнув Петро та й поплентався додому, ніяк не розуміючи, як зник його суперник і як так могло вийти, що він дерево узяв за чоловіка.

Наступного вечора Ганя знову чекала з нетерпінням на досвітках, коли з’явиться її коханий. Та вечір минув, а його не було.

Уже вона підходила до своєї хати, коли почула коло вуха любий голос:

— Добривечір, дівчино.

— Добривечір, пане орендаторе. Що сталося, що вас нині на досвітках не було?

— Та щось мене ваші хлопці не дуже люблять.

— Дурні! Вони всі одного пальця твого не варті, — гаряче відказала Ганя.

— На досвітках мені більше бувати не можна.

— А то чого? Наплюй на них.

— Хіба тобі, моя кохана, Петро нічого не розповідав?

— А я йому й так не повірю. Я тільки тебе кохаю.

— Я це знаю, — сказав орендатор, захоплено пригортаючи дівчину.

— І ти мене кохаєш? — довірливо питала вона, зарані впевнена у відповіді.

— Кохаю тебе, моя лебідонько. Ніхто тебе у мене не відбере, — сказав пан і поцілував Ганю у вуста. Жагучий вогонь бажання пробіг по всьому тілу від цього поцілунку, голова запаморочилась. Вона знесилилася й забула про все на світі.