— Пірсе, будь ласка, — спромоглася вона второпати, — я думала, що ми…

— Але ж, Марґо, — уже серйозним тоном, — я щойно прийшов від комісара Вестона, так ось того старого у кімнаті сміху вбили тією ж самою духовою трубкою, що й професора Квакенбуша[18]. — І в тому ж дусі.

— Заради Бога, — сказала вона. Мучо повернувся на бік і подивився на неї.

— Чому б тобі не покласти слухавки, — розважливо запропонував Мучо.

— Я все чую, — сказав Пірс. — І гадаю, настав час влаштувати Венделлу Маасу невеличке побачення з Тінню. — Запанувала тиша, ствердна та вичерпна. Оце і був останній з його голосів, котрий вона чула. Ламонт Кренстон. Та телефонна лінія могла пролягати в будь-якому напрямку і бути будь-якою завдовжки. Після того дзвінка минули місяці, і його приховану неоднозначність заступили воскреслі спогади про його обличчя, тіло, про те, що він їй дав, те, що в неї було тепер і тоді, коли вона вдавала, що не чує його. Це віддалило його аж до межі забуття. Тінь вичікувала рік, перш ніж навідатися. І ось тепер цей лист від Метцґера. Можливо, Пірс телефонував торік, щоб сказати їй про додаткові розпорядження щодо заповіту? Чи, може, зважаючи на її роздратування та байдужість Мучо, він вирішив зробити це пізніше? Вона почувалася взразливою, ошуканою, покинутою. Вона ще ніколи у своєму житті не була виконавцем заповіту та не знала, з чого почати, і навіть не знала, як розповісти юридичній конторі у Лос-Анджелесі, що не знає, із чого почати.

— Мучо, рідненький, — безпорадно заголосила вона.

Мучо Маас, повернувшись додому, саме заходив у сітчасті двері.

— Сьогодні — знову невдача, — почав він.

— Дай-но я тобі розповім, — теж почала вона. Та нехай спершу буде Мучо.

Він уже досить довго працював диск-жокеєм на Півострові і потерпав від регулярних гризот сумління через свою професію.

— Я в це не вірю, Ед, — постійно казав він. — Я намагаюся, але у мене справді не виходить, — він продовжував і продовжував, так, що вона вже не могла цього зносити, і часто її це доводило майже до паніки. Можливо, лише її вигляд на межі втрати контролю повертав його до тями.

— Ти надто чутливий. — Так, вона мала ще скільки всього сказати, однак вимовила лиш оце. Але, у будь-якому разі, то була правда. Декілька років він продавав уживані автомобілі і так перейнявся значенням цієї професії, що години роботи стали для нього нестерпною мукою. Щоб прибрати будь-який найвіддаленіший натяк на вуса, Мучо щоранку тричі голив верхню губу за ростом щетини і ще тричі проти, незмінно фарбуючи кров’ю нові леза, однак не знаходив спокою; купував одяг без підплічників, а потім ішов до шевця, щоб зробити лацкани ще вужчими, для укладання волосся використовував лише воду, зачісуючи волосся назад, як Джек Леммон[19]. Він тремтів від самого лише вигляду тирси і навіть олівцевої стружки, адже, як відомо, щось схоже використовували, щоб упоратися із розхитаними коробками передач, і хоча він був на дієті, та все ж не міг, як Едіпа, підсолоджувати каву медом, бо відчував до нього відразу, зрештою, як і до всіх інших в’язких субстанцій, які занадто скидалися на ту штуку, що часто змішувалася з моторним мастилом, підступно просотуючись між поршнем і стінкою циліндра. Одного разу він пішов з вечірки, бо йому здалося, що кимось сказане слово «профітролі» пролунало зловісно. Тим кимось був біженець-угорець, кондитер, який говорив про своє професійне, та таким уже був наш Мучо: тонкошкірий.