Однак, урешті-решт, він хоча б вірив у автівки. Може, навіть аж занадто — та і як він міг не вірити, спостерігаючи, як бідніші за нього люди — негри, мексиканці, злидарі з півдня, що нескінченним парадом сім днів на тиждень тягли в машинообмін наймерзенніше: моторизовані, металеві продовження їх самих, їхніх родин і всього того, на що мало бути схоже їхнє життя, яке тут поставало геть оголеним для будь-якого стороннього спостерігача, як і він: перекособочений корпус, іржавий спід, перефарбоване в інший відтінок крило, щоб збити ціну, а то й самого Мучо збити з пантелику, усередині безнадійно тхнуло дітьми, бухлом із супермаркету, двома чи навіть трьома поколіннями курців або просто пилом, і коли машини прибирали, то можна було побачити фактичний залишок їхніх життів, і не було жодної можливості визначити, які речі свідомо залишили (якщо сюди потрапляло лише це, він навіть боявся уявити, скільки всього вони забирали і залишали собі), а які просто (може, й трагічно) загубили: вирізані купони з обіцянкою зберегти 5 чи 10 центів, талони на знижку, рожеві листівки з рекламою певних товарів на ринках, недопалки, рідкозубі гребінці, оголошення про пошук робітників, «жовті сторінки», вирвані з телефонної книги, клапті старого спіднього чи суконь, що вже стали історичними артефактами, якими протирають ізсередини спітніле від дихання лобове скло, щоб можна було щось побачити: звабливий фільм, жінку чи автомобіль, копа, який може тебе зупинити просто задля тренування, — усі ці залишки та шматочки були рівномірно вкриті, наче вінегрет відчаю, сірим соусом попелу, згущеним вихлопом, пилом, зужитими тілесними виділеннями — він страждав від цього видовища, однак мусив на це дивитися. Якби це було просто автозвалище, то, можливо, Мучо б змирився, зробив кар’єру: серйозні аварії, що призводили до великих трагедій, ставалися нечасто і траплялися досить далеко, щоб, як і кожна смерть, здаватися чимось неймовірним, допоки це не стосується тебе самого. Однак нескінченні щотижневі ритуали машинообміну, на відміну від катастроф чи крові, були занадто реальними для вразливого Мучо і його терпіння. Навіть якщо у нього виробився імунітет до одноманітної сірої огиди, він усе ж не міг прийняти те, як кожен власник, кожна його тінь вишиковуються, щоб замінити одну пом’яту несправну версію самого себе на іншу автомобільну проекцію чужого життя, так само позбавлену майбутнього. Ніби так було природніше. Мучо вважав це жахливим. Нескінченний, звивистий інцест.

Едіпа не розуміла, чому він ще й досі був таким засмученим. Коли вони одружилися, він уже два роки працював на радіостанції КЯУХ[20], й автосалон на тьмяній ревучій транспортній артерії залишився так само далеко, як Друга світова та Корейська війни для старшого покоління чоловіків. Можливо, хай Господь милує, йому варто було взяти участь у війні: япошки на деревах, німчури на «тиграх», азіати з трубками-плювачками вночі — він зміг би це забути раніше, аніж той свій автосалонний жереб, який марудив його впродовж п’яти років. П’ять років. Ти заспокоюєш їх, коли вони прокидаються, обливаючись потом, чи голосять щось мовою поганих снів, так, ти стримуєш їх, заколисуєш, і одного дня це минає: їй це все було знайоме. Але ж коли Мучо мав усе це забути?