Розділ II Перший день подорожі, пригоди першого вечора і наслідки їх.

Розділ II

Перший день подорожі, пригоди першого вечора і наслідки їх.

Найретельніший слуга всякої роботи — сонце — тільки встало й своїм промінням почало освітлювати тринадцяте травня тисяча вісімсот двадцять сьомого року, коли, наче друге сонце, прокинувся від сну містер Семюел Піквік і, відчинивши вікно своєї кімнати, глянув на світ унизу. Госвелська вулиця була під його ногами; Госвелська вулиця, скільки кинути оком, була з правого боку; Госвелська вулиця слалася ліворуч; протилежний бік Госвелської вулиці був через дорогу. «Такі вузькі погляди, — подумав містер Піквік, — у тих філософів, що задовольняються вивченням речей, які лежать просто перед ними, і не шукають істини прихованої далі. Подібно до них міг би і я, не утрудняючи себе, задовольнитися спостереженнями Госвелської вулиці, і не силкувався б навіть прозирнути в незнайомі краї поза нею». Після такого глибокого міркування містер Піквік заходився засувати себе в убрання, а свої убрання — в портплед. Великі люди рідко приділяють багато уваги своєму туалетові. Містер Піквік витратив небагато часу на те, щоб поголитися, вдягтися, підживитися чашкою кофе, і вже через годину підійшов до постоянки візників на Сен-Мартінській вулиці. В руках у нього був портплед, в кишені пальта — підзорна труба, а в кишені жилета — записна книжка, готова сприйняти кожне відкриття, аби воно було гідне запису.

— Кеб! — гукнув містер Піквік.

— Тут вони, сер,— озвався чудернацький екземпляр людської породи, одягнений у веретяний костюм і такий же хвартух, з латунною бляхою та номерком на шиї, що, здавалося, був закаталогізований у якійсь збірці диковин. То був уотермен.[5] — Тут вони, сер. Під’їзди, чия там черга! — Чергового візника викликали з шинку, де він курив свою вранішню люльку, і незабаром містер Піквік разом із його портпледом вкинувся в екіпаж.

— Голден-Крос,[6] — сказав містер Піквік.

— І ціна йому всього — боб,[7]Том! — до відома свого друга уотермена з серцем кинув, від’їздячи, візник.

— Скільки років вашому коневі, голубчику? — спитав містер Піквік, потираючи собі носа шилінгом, який він залишив на сплату.

— Сорок два, — відповів візник, скоса поглядаючи на нього.

— Що? — вигукнув містер Піквік, хапаючись за свою записну книжку.

Візник повторив. Містер Піквік допитливо втупив очі в його обличчя, але той не змінився на виду, і джентльмен занотував його слова.

— А скільки часу їздите ви ним, не розпрягаючи? — вів далі містер Піквік, шукаючи нових відомостей.