— Тобі доведеться іншим разом умовляти графиню вкласти гроші у Вірджинію. Якщо Діана туди поїде, то я поїду разом із нею, — відказав Метью, грізно блиснувши очима. — Цікаво, а чи не має Мері якоїсь знайомої відьми?

— Вона жінка, еге ж? Звісно, що у неї є знайомі відьми, — з упевненістю заявив Марлоу.

— Так, може, мені написати їй, Метью? — спитався Генрі.

— Дякую тобі, Холе. — Метью був явно невпевнений у перевагах цього плану. Він подумав і сказав, зітхнувши: — Я вже давно не бачив Мері. Передайте їй, що ми навідаємося до неї завтра.

Моє початкове небажання зустрічатися з Мері Сідней сходило нанівець у міру того, як наближалася наша зустріч. Чим більше я пригадувала і дізнавалася про графиню Пемброкську, тим сильніший захват відчувала.

Франсуаза страшенно нервувала через цей візит і годинами метушилася над моїм вбранням. Вона причепила надзвичайно пишний рюш на високий комір моєї жакетки з чорного оксамиту, яку Марі пошила мені у Франції, і вичистила й випрасувала моє червонувато-коричневе плаття зі смужками чорного оксамиту. Воно добре пасувало до жакетки, утворюючи помірний контраст кольорів. Вдягнувши мене, Франсуаза оголосила мій зовнішній вигляд більш-менш придатним для візиту, хоча, як на неї, він був дещо грубуватим і схожим на німецький.

Намагаючись прискорити наш від’їзд, я похапцем проковтнула тушковану кролятину з вівсянкою. А перед цим Метью цілісінький ранок докучав мені суворим екзаменом із латини, потроху цмулячи з глека вино. На його обличчі застигла саркастична усмішечка.

— Якщо ти хочеш довести мене до сказу, то тобі це вдалося! — відказала я йому після одного особливо прискіпливого й складного питання.

— Refero mihi in latine, quaeso, — сказав мені Метью професорським тоном.

Я швиргонула у нього шматком хліба, а він лише засміявся, ухиляючись.

Генрі Персі увійшов якраз вчасно і встиг упіймати хліб рукою. Нічого не кажучи, він поклав його на стіл, безтурботно посміхнувся і спитав, чи готова я йти.

Із темного закутка біля входу до чоботарні несподівано виринув П’єр і боязко пішов вулицею, міцно тримаючи руку на ефесі свого кинджала. Коли Метью повернув нашу процесію у бік міста, я підняла очі. І побачила перед собою собор Святого Павла.

— Коли поблизу буде ця споруда, я ніколи тут не заблукаю, — промимрила я.

Поки ми повільно наближалися до собору, мої чуття потроху призвичаювалися до хаосу, з якого я вже могла вирізняти окремі звуки, запахи й картини. Десь хліб печуть. Десь палять вугілля. А десь — дрова. Пиво варять. Запах мокрого сміття — результат учорашнього дощу. Мокра шерсть. Я увібрала повні легені повітря і зробила у пам’яті нотатку: кинути розповідати студентам, що коли подорожуєш у часі, то тебе поглинає хвиля смороду. Я пересвідчилася, що це не так, принаймні наприкінці грудня.