— Ой, Метью! — тільки й змогла сказати я.

А люди продовжували вирувати довкола нас, завбачливо уникаючи кінчиків довгих мечів, які мої супроводжувачі носили на попереках. Мені в каптур дмухнуло вітром.

Я відчула легеньке поколювання, а потім — слабкий дотик. Десь у велелюдному дворі собору якась відьма і демон помітили мою присутність. Бо важко було не помітити трьох створінь та дворянина, які йшли вкупі.

— Ми привабили чиюсь увагу, — сказала я. Метью, вмить окинувши поглядом навколишні обличчя, не подав ознак занепокоєння. — Хтось схожий на мене. Хтось схожий на Кіта. Але несхожий на тебе.

— Принаймні наразі, — стиха відповів Метью, — тобі не слід приходити сюди самій, Діано. Ніколи. Залишайся у Блекфраєрсі з Франсуазою. Якщо тобі забажається піти далі отого проходу — Метью кивнув головою назад — то з тобою маю бути я або П’єр. — Задовольнившись тим, що я сприйняла його застереження серйозно, він потягнув мене далі. — Ходімо до Мері.

Ми знову повернули на південь, до ріки, і вітер враз приліпив спідниці мені до ніг. Хоча й ішли ми униз, кожен крок давався з великим трудом. Коли ми проходили повз одну з численних лондонських церков, почувся тихий свист, і П’єр хутко зник у провулку. Щойно я помітила за стіною знайому будівлю, як він вигулькнув уже з другого провулку.

— Та це ж наш будинок!

Метью кивнув і показав рукою вздовж вулиці.

— А оце — замок Бейнардс.

Це була найбільша споруда з усіх бачених мною, за винятком Тауера, собору Святого Павла та далеких обрисів Вестмінстерського абатства. Три його зубчасті вежі виходили на річку, а сполучали їх стіни, що були принаймні вдвічі вищими за будь-який сусідній будинок.

— Замок Бейнардс збудований так, що до нього можна наблизитися лише з боку ріки, Діано, — сказав мені вибачливим тоном Генрі, коли ми звернули в іще один звивистий прохід. — Ми наближаємося до чорного ходу, а не так, як належить гостям, але в такий день тут значно тепліше.

Ми увійшли до імпозантної сторожки. До нас підійшли двоє чоловіків у чорно-сірих уніформах із коричневими, чорними та золотистими кокардами, щоб перевірити, хто ми є. Один із них упізнав Генрі і схопив за рукав, перш ніж той встиг підійти до нас зі своїми запитаннями.

— Та це ж лорд Нортумберлендський!

— Ми прийшли побачитися з графинею. — Генрі кинув охоронцю свою промоклу накидку. — Потурбуйтеся висушити її. І, будь ласка, знайдіть слузі володаря Ройдона попити щось гарячого. — Герцог хруснув пальцями у своїх рукавичках і скривився від болю.

— Слухаюся, мілорде, — відповів воротар, підозріло роздивляючись П’єра.