— Я запевню імператора, що ви видужаєте, — сухо сказав Гаєк. — На щастя, його величність надто непокоїться власним здоров’ям і не ризикне вирушити в подорож по Шпоренгассе, щоб підтвердити мій прогноз.

Ми щедро подякували лікарю за його розуміння і відправили його додому з одним зі смажених курчат, які прислали мені з імператорської кухні, щоб викликати в мене апетит. А супровідну записку, яку принесли разом із курчатами, я кинула у вогонь — «Ich versprehe Sie werden nicht hungern. Ich halte euch zufrieden. Rudolf» — після того, як Метью пояснив мені, що форма вислову викликала сумніви: чи мав Рудольф на увазі курку, коли обіцяв задовольнити мій голод.

Коли ми йшли до Старого Граду Праги через ріку Мольдау (Влтаву) я вперше занурилася в бурхливий вир міського центру. Там багаті комерсанти вели свій бізнес в аркадах, що гніздилися під три-або чотириповерховими будинками, які тягнулися вздовж звивистих вулиць. Коли ми повернули на північ, характер міста змінився: будинки стали меншими, мешканці — бідніше вдягненими, а крамниці — не такими багатими. Потім ми перетнули широку вулицю і увійшли крізь браму до Гебрейського кварталу. Понад п’ять тисяч років жили гебреї в цьому маленькому анклаві, затиснутому між промисловою набережною, головним майданом Старого Граду та жіночим монастирем. Гебрейський квартал був переповнений — неймовірно переповнений, навіть за лондонськими мірками — будинками, що були не так спорудженими, як буквально вирощеними: одна споруда органічно випливала з іншої, як кільця равликової хатки.

Ми знайшли рабі Лева на звивистій вулиці, де я пожалкувала, що не маю торбинки з крихтами, щоб ми змогли сипати їх і таким чином знайти шлях назад. Мешканці скоса й обережно поглядали на нас, але мало хто з них наважувався привітатися. А ті, хто це робили, чомусь звали Метью Габріелем. Вочевидь, то було одне з його численних імен, і те, що воно тут прозвучало, стало для мене сигналом: я увійшла до іще одного з лабіринтів Метью і невдовзі зустрінуся з іще одним його колишнім «я». Коли я постала перед приязним паном відомим на ім’я Махарал, я зрозуміла, чому Метью говорив про нього приглушеним тоном. Рабі Лев випромінював ту саму спокійну і впевнену силу, що й Філіп. У порівнянні з його скромною гідністю грандіозні жести Рудольфа та вередливість Єлизавети здалися мені просто сміховинними. Це іще більше вражало в тій історичній добі, в якій ми з Метью опинилися, де брутальна сила була звичним методом накидання своєї волі іншим. А репутація Махарала ґрунтувалася на його вченості та знаннях, а не фізичній силі та вправності.