— Наразі «Віслюк та Колиска» цілком нас влаштовують, пане Ройдон. — Господиня Келлі страхітливо чхнула і відсьорбнула вина. — Спершу ми сподівалися, що імператор виділить для нас будинок у самому палаці, зважаючи на характер роботи Едварда. Але нас влаштовує й це помешкання. — На гвинтових сходах почулося розмірене гупання. — Ось і Едвард прийшов.

Спочатку в кімнаті з’явилася палиця для ходьби, потім — заляпана хімікатами рука, а після неї — так само заляпаний рукав. Решта Келлі мала так само непрезентабельний вигляд. Прямо від країв темної шапочки, що закривала його вуха, росла довга кудлата борода. Може, колись він носив капелюха, але той кудись щез. А ще він полюбляв обідати, поглинаючи харчі гігантськими порціями. Насвистуючи, Келлі увійшов до кімнати, але враз закляк, наче вкопаний, коли помітив Метью.

— Здрастуй, Едварде, — привітав його Метью, винагородивши алхіміка своєю сліпучою посмішкою. Але, схоже, Келлі і близько не був такий радий бачити його, як пані Келлі. — Як же далеко від дому довелося нам зустрітися знов!

— Як же ти примудрився… — почав було Келлі хрипким голосом, але раптом замовк і окинув поглядом кімнату. Його очі втупилися в мене, і я відчула типовий поштовх — як і належить, коли на мене дивиться демон. Але було іще дещо: неспокій та збурення ниток, що оточували його, похибки у плетиві, що його оточувало. Усе це свідчило, що Келлі був не лише демоном. Він був нестійким. Ненадійним. Алхімік скривив губи. — А, відьма…

— Імператор підвищив її ранг — як і твій. Тепер вона Ля Діоса, тобто богиня, — зауважив Метью. — Сідай, зроби ласку, дай відпочити своїй нозі. Вона непокоїть тебе в холодну погоду, наскільки я пам’ятаю.

— Що тобі від мене треба, Ройдоне? — спитав Келлі, міцно стиснувши свою палицю.

— Він прийшов сюди за дорученням королеви, Едварде. Я вже встигла влягтися спати, — жалісно повідомила Джоана. — Я так мало відпочиваю. А через цю жахливу пропасницю мені не вдалося познайомитися з усіма нашими сусідами. Чому ж ти не сказав мені, що поруч із нами живуть англійці? Ти увесь час проводиш у своїй вежі. А я сиджу тут одна, не маючи змоги поговорити рідною мовою…

— Йди спати, люба, — сказав Келлі, відпускаючи Джоану. І візьми з собою вина.

Із нещасним виразом обличчя пані Келлі слухняно пошкандибала геть. Важко бути англійкою в Празі без друзів та родини, а ще важче, коли твій чоловік працює у такому місці, куди тебе не пускають. Коли вона пішла, Келлі поплентався до столу й усівся в крісло, в якому сиділа його дружина. Із болісною гримасою вмостивши свою хвору ногу в зручне положення, він прикипів до Метью лиховісним поглядом своїх темних очей.