Якось після одного з таких уроків Метью зустрів мене і запропонував дорогою додому прогулятися до подвір’я собору Святого Павла. До середини літа залишалося два тижні, і дні були теплі й сонячні, незважаючи на гнітючу мантію Бедламу, яка безперервно висіла над нами.

Хоча Метью і досі був дещо відлюдькуватий після інциденту з Луїзою та Кітом, мені на якусь мить здалося, немов старі часи повернулися, коли ми зупинилися біля книгарів переглянути нові видання і почути останні новини. Я якраз продивлялася книжку, що була черговим залпом у війні слів між двома конкуруючими випускниками Кембриджа, як раптом Метью закляк, мов укопаний.

— Ромашка. Дубові листки. І кава. — І він рвучко повернув голову в бік незнайомого запаху.

— Кава? — спитала я, здивувавшись, як могло біля собору Святого Павла пахнути те, що на той час іще не з’явилося в Англії. Але Метью біля мене вже не було: він, із мечем у руці, проштовхувався крізь натовп.

Я зітхнула. Метью ніяк не міг утриматися від того, щоб поганятися на базарі за кожним крадієм. Часом мені хотілося, щоб його зір не був таким гострим, а моральний компас — менш чутливим.

Цього разу він кинувся переслідувати чоловіка десь дюймів на п’ять меншого від нього на зріст, із густими каштановими кучерями, всипаними сивиною. Той чоловік був худорлявий та трохи сутулий, наче багато часу провів, сидячи за книжками. Щось у цій комбінації розбудило мою пам’ять.

Чоловік відчув наближення небезпеки й обернувся. На його нещастя, при собі він мав жалюгідно маленького меча, трохи більшого за складаний ножик. Проти Метью від нього було б мало толку. Сподіваючись не допустити кровопролиття, я поквапилася за своїм чоловіком.

Метью схопив бідолаху так міцно, що його неефективна зброя впала додолу. Притиснувши чоловіка коліном до книжкової ятки, Метью приставив меч до горла нещасного. Раптом я заклякла, як вкопана.

— Татку? — прошепотіла я. Цього не могло бути. Я витріщилася на нього, не вірячи своїм очам, а серце важким молотом загупало в грудях від потрясіння й хвилювання.

— Здрастуйте, міс Бішоп, — відповів мій батько, зиркнувши на мене з-понад гострого леза меча. — Оце так зустріч.

37

Мій батько спокійно сприйняв напад незнайомого озброєного вампіра і появу рідної дорослої доньки.

— Наскільки я можу судити, ви — доктор Проктор. — Метью відступив і сховав меч у піхви.

Батько розгладив свою міцну й довговічну коричневу куртку. Тут, у Лондоні шістнадцятого сторіччя, вона була геть недоречною. Хтось — здогадно, моя мати — спробував переробити довгу куртку з маленьким стоячим комірцем у щось на кшталт священицької сутани. І бриджі він мав задовгі, більше схожі на те, що носив би Бенджамін Франклін, а не сер Волтер Рейлі. Але його до болю знайомий голос, якого я не чула вже двадцять шість років, залишився точнісінько таким, як і був.