— Та то через подорож у часі.

Будинок заскрипів і застогнав. Я відчула, що він накопичує свою енергію для вибухової відповіді.

— Це лише я та Метью.

Мої слова справили заспокійливий вплив, але голос мій мав якийсь дивний акцент і був різким та хрипкуватим. Утім, будинок все одно його впізнав і голосно, на всю кімнату, полегшено зітхнув. Із димоходу війнув легенький вітерець, принісши з собою незнайомий запах ромашки навпіл із корицею. Я озирнулася через плече на камін та потріскані дерев’яні панелі довкола нього і важко підвелася.

— Що це в біса таке? Раптом з-під решітки каміна вистромилося дерево. Його чорний стовбур заповнив димохід, а гілки проштрикнули камінь та довколишні дерев’яні панелі.

— Схоже на дерево з перегінного кубу Мері, — сказав Метью, присівши біля каміна в своїх чорних оксамитових бриджах та вишитій лляній сорочці. Він доторкнувся пальцем до маленького шматочка срібла, вгрузлого в кору дерева. Як і в мене, голос Метью прозвучав якось дивно й незвично, наче з іншого часу та іншого місця.

— Схоже на твій значок пілігрима. — Силует домовинки Лазаря ледь вгадувався.

Я підійшла до Метью, і мої широкі чорні спідниці віялом розсипалися довкола мене по підлозі.

— Здається, що так. Ця мирниця містить усередині дві порожнини, щоб туди наливати свяченої води. Перед тим як поїхати з Оксфорда, я наповнив одну з них своєю кров’ю, а другу — твоєю. — Метью зустрівся зі мною поглядом. — Коли я розмістив твою кров так близько з моєю, у мене виникло відчуття, що нас вже не розлучити.

— Схоже, ця мирниця зазнала впливу температури і частково розплавилася. — Якщо всередині вона вкрита позолотою, то домішок ртуті та кров випарувалися б.

— Отже, це дерево було зроблене частково з тих самих інгредієнтів, що й дерево Діани, яке виростила Мері, — зауважив Метью, поглянувши на голі гілки.

Запах ромашки та кориці посилився. Дерево почало квітнути, але не звичними квітами чи плодами. Натомість в його гілках з’явився якийсь ключ та один аркуш тонкого пергаменту.

— Це — сторінка з манускрипту, — сказав Метью, знімаючи її з дерева.

— Це означає, що в двадцять першому сторіччі книга й досі залишається розділеною й неповною. І все те, що ми зробили в минулому, на цей факт не справило аніякого впливу. — Я переривчасто зітхнула, намагаючись заспокоїтися.

— Тоді цілком імовірним є те, що Ешмол-782 лежить собі спокійнісінько, заховавшись у глибинах Бодлійської бібліотеки, — тихо зазначив Метью. — А це — ключ від авто. — І з цими словами він зняв його з гілки. Місяцями я не уявляла собі іншого засобу пересування, окрім коня або човна. Я визирнула з вікна, що виходило на галявину перед парадним входом, але жодного авто там не побачила. Метью простежив за моїм поглядом. — Маркус із Гемішем потурбувалися б про те, щоб ми тим чи іншим чином змогли потрапити до Сеп-Тура без їхньої допомоги. Цілком можливо, що вони про всяк випадок розосередили автомашини по усій Європі та Америці. Але при цьому зробили їх непомітними, — сказав він.