Ось тільки не розумію навіщо при такому розкладі речей я маю їхати в ідіотський Пінс?

— Невже так важко знайти мені якусь реліквію поблизу…

З цією думкою я лягла у власне ліжко. І довго не могла заснути, розмірковуючи над власним життям.

Наступного ранку мій багаж вже чекав мене внизу. Все що можна було взяти з собою у далеку подорож я взяла. З собою не можна взяти власний будинок, ліжко, велосипед, кішку Дзвіночок і звичайно ж родину.

Я не хотіла нікого бачити, і ні з ким прощатись. Адже мене ніби розтинали навпіл два почуття. З одного боку я за усіма буду страшенно сумувати і мені просто кортить розплакатись. З іншого, всі мої емоції затьмарює страшенна злість, яка поступово перетворюється в ненависть. Вони бажають мене спекатись, і нехай. Я сама піду.

Тож я намагаюсь опанувати себе таким чином, щоб власна магія не видала мене.

Вони вже чекають внизу.

Маленька Дон, підбігла до мене і я нахилилась до неї.

— Ти поїдеш на якийсь час. Так мама сказала, — прошепотіла на вухо моя племінниця. — Ти скоро повернешся?

— Я не знаю як скоро, постараюсь як найшвидше, — запевнила я свою небогу.

Потім підійшли Стівен та Аманда, такі закоханні та нерозривно поєднанні. Здається ця пара ідеально пасує один одному. Вони обійняли мене, та якось дивно посміхнулись, а потім кинули один на одного самовпевнені погляди. Стосовно мого батька, то він був такий спокійний та впевнений в діях матері, що нічого поганого не вбачав в моїй так званій подорожі.

— О, серденько ти впораєшся дуже швидко. Навіть не помітиш як повернешся додому, — промовив він ледь чутно.

— Еге ж бо, — підтвердила я та швиденько звільнилась з його обіймів.

— Бувай мамо, — сказала я, покидаючи кімнату. Думаю, вона не заслуговує на жодні обійми.

За дверима вже очікувало таксі. До якого я мчала, здається зі швидкістю світла. Не обертаючись, аби не бачити їх погляди мені услід. Коли водій поклав мою валізу до багажника, то я зітхнула з полегшенням. Скоріше — більше нічого не мало значення.

Частина мене сьогодні керувала моїм тілом, та інша частина мене була десь далеко. Мабуть залишилась вдома, не бажаючи вирушати у далеку подорож.

Сівши у літак, я відразу заснула. Не розумію чому, і до нині. Та мені захотілось заплющити очі, уявити, ніби нічого цього не має насправді. Мені захотілось втекти від реальності, хоча б на деякий час. Мої батьки спланували мій переїзд, квиток на літак, проїзд у таксі. Все було розраховано до найменших дрібниць. Прибувши в аеропорт на мене знову очікувало авто, яке швидко збільшить відстань до мого справжнього дому.