— Чому?

— Ну, по-перше, майже всі пісні ти чула. А по-друге, після Тараса… це вже буде якась убогість.

— Ну, ти скажеш… Навпаки, я хочу послухати їх від тебе і під гітару.

— Ні, не вийде, — похитав головою Віктор. — Ти вже пробач. Як же тобі пояснити… Я коли їх складаю… я ніби чую його голос, уявляю, як співатиме він. Розумієш? Після цього сам співати їх просто не можу. Починає вернути. Зате подумки — їду й наче його голосом співаю. Це клас. Мені, розумієш, Бог не дав. Тому не проси.

У хаті давно вже стояла спека. А його після безсонної ночі в дорозі почало хилити на сон. Вона помітила це.

— Ти б ліг і поспав, — запропонувала Ольга. — Цілу ніч їхав.

— Нічого, я звик. Скоро й так вечір. Уже майже смеркається.

— Тим паче. У тебе що, окрім цього дивану, нічого немає?

Віктор глянув на диван, швидше, тахту, в кутку, не знаючи, що й відповісти.

— Як тобі сказати… А вона тебе зовсім не влаштовує?

— Мене? Цілком. Я просто питаю. Ти на ній спиш?

— Знаєш… — Віктор підшукував слова, дивлячись у підлогу. — Мені, звичайно, незручно перед тобою, але… словом, тут є ще одна кімната…

— Та, на великому страшному замку? — запитала вона. — У якій телевізори поскладані?

— Так. Розумієш…

— Розумію, — сказала вона. — Звичайно.

— І що ж ти розумієш? — здивувався Віктор.

— Що це, як у казці про Синю Бороду — всюди ходи, де душа забажає, а туди не смій.

Вона помітила, як Віктор змінився на обличчі й відвернувся.

— Вік, я щось не те ляпнула? Пробач… — Вона злякано взяла його за руку.

— Та ні, все гаразд. Не переживай. Зараз я тебе влаштую тут, а сам піду в кімнату на замку. Не звертай уваги.