Він мовчав, випускаючи дим.

— Справді, ти не любиш себе. І відразу… Треба ж було перед цим якусь таку «ніяку» запросити до себе і в руках потримати, щоб звикнути, а то одразу київську красуню — це ж «подвинутися» можна від вражень… Ти знаєш, що я колись була «Київською красунею»?

Вона лягла зверху просто на нього і спробувала заглянути в самісінькі очі. Навіть у темряві він побачив веселі бісики, що стрибали з її очей. Від цього навіть самому стало легше.

— Радий, що навіть після такого в тебе жартівливий настрій. Річ у тому, що я взагалі не збирався нікого запрошувати. А з тобою — це вийшло так… не знаю, як сказати… Наче так і мало бути. Словом, доля.

— Віриш у долю?

— Вірю.

— Шкодуєш?

— Що ти, ні. Тільки перед тобою дуже незручно. Навіть соромно.

— Віку, не видумуй, будь-ласка. Щоб ти знав, мене ще ніхто так не хотів, як ти. Це божевільне відчуття. Я навіть злякалася. І чомусь… Мені пригадалася твоя пісня про вовкулаку. В тебе тут взагалі, наче замок Дракули. Ліс навкруги, відлюддя… Навіть майнула думка, що ти мене зараз загризеш, а потім сховаєш десь під камінням…

Попри все, Віктор не зміг стримати смішок:

— Ну, ти скажеш… Фантазія в тебе багата. Не бійся, я не перевертень. Та й немає тут ніякого лісу — що ти вигадуєш? Він за кілька кілометрів, звідси навіть не видно. А тут недалеко вже околиця міста починається, крайні будинки.

— Байдуже… Такі чогось настрої навіялися.

І вона почала розповідати про себе. Так просто, наче старій подрузі, з якою давно не бачилися. Геть про все — від невдач на конкурсах краси до нелегких шляхів нагору, які постійно завершувалися у глухих кутах і примушували повертатися назад, щоб потім починати знову. Він слухав, не перебиваючи, хоча й знав добре про реалії життя людини, яка намагається вижити у країні суцільних негараздів, користолюбства, тотального лицемірства. Яке має значення, хто вона — дівчина зі сцени чи спекулянт машинами? Шлях таких людей приблизно однаковий. Вона, з одного боку, не кинулася в потік «біженців» у кращий світ, а з другого, — вперто не бажала належати до отого темного забитого стада, при якому лише й могла існувати подібна система. Хай би ким ти був, якщо вже опинився на цьому шляху, мусиш показувати, де треба, зуби та кігті, часом змушуючи себе поступатися гідністю, заплющувати очі на приниження, зазнавати душевного болю. Він добре знав це, оскільки мав свої власні «залаштунки», своїх «Анікеєвих», яким, за великим рахунком, також не міг нічого протиставити.

— Я тебе замучила дурними бабськими розповідями, — сказала Ольга, яка вже давно сиділа поруч, притулившись спиною до стіни з простеньким килимком.