— Ну, ти влип, Вітю… — насилу віддихавшись, мовив старий. — Ну, ти влетів… Не чекав від тебе такого.

— Я, зізнатися, і від вас також не чекав, — відповів тихо Віктор. — Чогось, дурний, вірив. А ви вже мене замовили. Я ще справи не зробив, а ви мене вже хороните…

— Ти що, дурний? — просичав Павлович. — Що ти мелеш?

— Заткнися, — обірвав його Віктор. — Мовчи, стара худобино… Я все чув. Диктофон був під сидінням. Прокололися ви, як останні лохи. Добре, не встиг я тих клятих паперів узяти — зараз був би як заєць у загонці.

— І так будеш… — насилу розтуляючи рота, ворушив губами Павлович. — Ти не знаєш, куди вліз… Краще б ти взяв ті папери й тікав своїм ходом — там невідомо, замовили б чи ні. Я й не збирався. Це він «озабочений»… А його також планувалося «пришити»… А ти мені ще потрібний, я б не замовляв, повір… Ми б іще з тобою…

— Досить демагогії, — обірвав його Віктор. — Говори по суті — що нам у нашому становищі може допомогти?

— Нам? — простогнав Павлович.

— Атож-бо. У тебе воно гірше, ніж у мене. Я ще можу тріпатися, а ти зараз будеш такий, як напарник.

Павлович відсапувався, якось дивно стискаючи трубочкою губи — напевно, так воно виходило само, коли шкіра відчувала гостре лезо, вимазане кров'ю мертвого партнера.

— Вітю, — сказав він, — давай, як ділові люди. Обидва жити хочемо.

— Ні, жити хочеш ти, — виправив його Віктор. — А я насамперед хочу двісті тисяч баксів. А вже потім — жити. І якщо ти не підкажеш мені, де їх узяти, я відітну тобі голову й піду візьму там, де й планувалося.

— Дебіл!!! — загудів притиснутий до спинки бос. — Звідти немає порятунку! Ти не виберешся! Псих! Ти не уявляєш, що це таке, не знаєш, з ким маєш справу! Поки сидітимеш у залі і двадцять хвилин чекатимеш на свій сейф, вони стягнуть до банку таку армію, що тобі й не снилося! Ти не знаєш, про які бабки йдеться! Вони вестимуть тебе, хоч би куди ти поїхав. А потім, якщо ти їх не виведеш нікуди, або спробуєш змитися, вони візьмуть тебе й витрусять навіть те, чого ти не знаєш і не можеш знати!

— І що ж це таке? — запитав його Віктор. — Кажи, я чекаю.

Та той тільки «хукав». Лезо глибоко втиснулося в його шкіру.

— Пусти, недолюдку… Заріжеш… — ледве видушив із себе старий.

— Аякже.

— Не тисни, кажу… — Павлович хрипів, сипав матюками, але безсилий щось протиставити, все-таки почав розповідати. — Це величезні гроші, мільйони… Там… У ящику — папери…

— Знаю, що папери, ви вже казали, — підігнав його Віктор. — По суті! Що за бабки?

— Ще союзні… Я ж посаду обіймав… зам мі… ністра в Молдавії… Ми тоді купу бабок сюди кинули, «відмити»… Вклали в одне підприємство… А він, с-сука, капіталіст… Енцо Мінеллі… італієць поганий — «кинув» нас! Союз розпався, а ми без нічого… Ну, ми його… «заказали». Гадали, з його наступником вдасться домовитися. А в нього вже був заповіт. І весь капітал було перетворено на фонд. Фонд… Енцо Мінеллі. Для… Та ну їх на хер… Але ми знайшли там людину… О, чорт… ти мене заріжеш! Дай дихнути!