— Так було домовлено. Ти виконав свою обіцянку. Тепер я хочу виконувати свою.

Віктор неквапно озирнувся по кімнаті, наче шукаючи чогось, і ніяково знизав плечима:

— Кімната заметена, їсти є що. Та й посуд чистий… Город ще рано копати. Дякую, тим часом нічого не треба.

Це знову не було здивування. Просто нова реакція на нову несподіванку. Слабка, але помітна, тим паче, для того, в кого вже не пливло перед очима.

— А в ліжко? — запитала вона. Запитала після секундної паузи, але спокійно, вимовивши так, наче йшлося про той самий посуд.

Її сірі очі дивилися на нього постійно, але не гіпнотизуючи, спокійно та тихо.

— Дякую. — Проковтнувши мимоволі, він усе-таки відвів погляд, лише на якусь мить. — Зараз не до цього. Є інші проблеми, нагальніші.

Пауза знову тривала кілька секунд, а потім вона запитала:

— Які проблеми? Пов’язані з цими грошима?

— З грошима проблем немає. Це моє. Особисте.

Якщо раніше ці очі були скляними й утворювали непроникну межу, за яку йому було зась, то тепер — навпаки, хотіли увійти в нього й витягти щось більше, ніж міг сказати він сам. І несподівано в ньому народилася образа. Така якась… Не схожа на ту, за знищене життя. Якась інакша. Дрібна, але болюча. Її очі наче не розуміли, не вірили, що у нього може бути особисте. Вони прийшли — нехай уже без потрійного захисту, проте чужі. Вони й тепер його не кохали, навіть не збиралися. Прийшли, щоб сплатити неприємний борг, а відпущені «на всі чотири», дивувалися, що в нього може бути особисте, намагаючись дізнатися про те, що дозволило б їм, можливо, просто пожаліти його.

І образа ця несподівано вибухнула так, що жахливо запекло всередині і схотілося сказати — зневажливо та байдуже: «Треба мені сто років твого ліжка… Забирай і йди геть — маєш те, чого хотіла. Чого тобі ще?» Але натомість…

— Я підвезу вас, — сказав Віктор, — щоб під дощем не йшли.

Йому дійсно не потрібно було цієї жінки так. Таким чином.

Скоріше за все, просто не зміг би. Віктор несподівано знову згадав Трусю — оту, з якою порівняла його ця єдина у світі жінка, що зараз готова була віддати себе. Можливо, вона й тепер думала так. Можливо, вже не думала, стимульована почуттям вдячності або ж думкою про наступну операцію, на яку також потрібні кошти. Байдуже. Він не схожий на Трусю хоча б тим, що не підбиратиме гидливо кинутих йому куснів. Тим паче, від неї.

Кілька вулиць та поворотів пролетіли швидко, й машина скреготнула шинами під її вікнами. Зоряна весь час сиділа мовчки, дивлячись на нього, а потім сказала:

— Давай ти зайдеш до мене на каву.