— А де живеш?

— У Войтовича. Він тепер свою студію має, запрошував до співпраці…

Вони говорили довго. І Віктор, як і тоді, взимку, відчув приємне полегшення. Наче знову відвантажив їй частину того, що хилило донизу. Йому схотілося запам'ятати її такою — гарною, спокійною, як тепер, коли Ольга йшла поруч, за кілька кроків від нього. Вона була без перебільшення красивою, а розуміння, що там, під одягом або макіяжем не криється нічого такого несподіваного, підступного — адже все це доводилося бачити — чомусь заспокоювало, рятувало від якихось задніх думок. Вона була дуже гарною, проте щось заважало сповна це оцінити. Напевно, тому, що порівнювати тепер не було з ким — адже Зоряни, тої, його Зоряни, більше не існувало.

Віктор звик завжди виконувати свої обіцянки. Тому й сидів зараз у центрі студії Войтовича, тримаючи гітару на колінах. У центрі — в прямому розумінні. Щойно двоє дівчат скінчили робити з ним те, потреби в чому він так і не зрозумів. Вони довго мастили його по обличчі всякими губками та пензликами, дивилися, вмикали світло під різними кутами, знову дивилися. Навіщо, якщо за задумом Войтовича потрібно було створити такого собі змученого життям героя на власній кухні — злегка пожмаканого та розчарованого? Усе наче й так сповна відповідало цьому образові. Проте вся ця метушня навколо нього тривала. Віктор не відчував жодних незручностей. Ніяковість, яка мала би бути при цьому, кудись поділася, хоч він зараз перебував у центрі уваги купи людей, які дійсно розуміються на тому, що за якийсь час доведеться робити і що — він це знав — сам робить непрофесійно й небездоганно. Зараз вони це побачать. Зараз оцінять по заслугах і кожен подумає — «Де це він (тобто метр) відкопав цього ідіота»? Тут би будь-хто мав відчувати ніяковість. Увесь же незворушний вигляд Віктора промовляв єдине: «Треба — то треба, я не напрошувався. Що хотіли — отримуйте».

Можливо, незворушності йому додавала ще одна річ. По тому, як з ним тут обходилися, Віктор зрозумів, що Войтович, очевидно, розповів своїм помічникам, хто він такий. І зараз вони бачили перед собою не якогось обдертого барда, а автора майже всіх пісень Леми, який не так давно справляв справжній фурор і для них ще не вмер остаточно. Того й зазирали вони йому в очі не те що з повагою, навіть з подивом, мовляв — ого, хто тут у нас сьогодні з’явився… «Зараз я вас розчарую», — хотілося сказати, але без найменшого жалю до себе.

— Пробачте, я дуже далека від цього людина, — посміхнувся Віктор ще одній дамі, яка встановлювала мікрофони.