— Ну? — запитливо дивлячись, Войтович простяг йому руку. — То як?
— Про що ви? — не зрозумів Віктор.
— Про тебе. Дуже хочу мати тебе у своїй команді.
Рука метра залишалася простягнутою, а Віктор тільки розпачливо похитував головою, не знаючи, як вчинити.
Вона наче створена була, щоб з’являтися в найпроблемніші моменти його життя й полегшувати його своєю появою. Так сталося і цього разу. А метр отримав свого роду тайм-аут, побачивши несподівано Ольгу, яка заходила на подвір'я студії.
— О… — мовив Войтович, — а тебе, сонечко, яким вітром сюди занесло?
— Я її запросив, — пояснив йому Віктор. — Ви ж казали терміново знайти собі кохану, то я виконую.
— Гм… н-да-а… м-м… — Войтович був здивованим. — Ну, що ж… вибір схвалюю. То як?
Рука була простягнута повторно, а Віктор, тепер уже не роздумуючи, подав свою й потис її.
— Ну й рука в тебе… — пожалівся метр, — залізо! Але для нашої не надто делікатної справи, гадаю, підійде.
— Усе, що з заліза, — завжди підійде, — автоматом мовила Ольга. — Якщо постаратися…
— Гарно… — розплився в посмішці Войтович. — А цей афоризм хто народив?
— Петро Франкенштейн, — сказала Ольга з такими інтонаціями, наче цього не можна не знати.
— Ну, ви, — несподівано розлютився метр, — ідіть до дідька! Взяли моду зі старшого покоління глузувати! Ану, вперед! Розбалакалися. Ні холери не зробили сьогодні… Он ранок уже — життя починається!
Схопивши, він потяг їх до студії — галасуючи, напускаючи на себе цю показну суворість і водночас не ховаючи доброї усмішки. Схоже було, що життя для цих трьох людей дійсно лише починалося.
Післямова
Післямова