— Я стояв за наметом і стежив за японкою через вікно. — Молінарі варнякав замість того, щоб говорити впевнено, і сам себе заганяв у могилу. — Я… я бачив це, клянусь мамою, Джейсоне. — Найгірше було в тому, що Марко сказав правду. — Клянусь!

Х’юз-Коулман крутонув обличчя до Віктора і запитально звів брови. Пілот повільно провів підборіддям зліва направо й назад. Він теж не вірив.

— Японку вивели з підземелля перед тим, як я завершив огляд вертольота і вирушив сюди, — сказав Віктор. — Вона осліпла.

Погляд Джейсона неначе цвяхами пришпилив італійця до крісла.

— Що? Як? — Марко Молінарі опустив голову і затулив обличчя руками, ховаючись від погляду сивочолого. Зненацька він уторопав: студенти вдруге перехитрували його. Цього цілком і повністю — шах і мат. — Сволота… — прошипів він, відводячи долоні і всаджуючи сповнений ненависті погляд у Сьому.

— А скажи-но мені, друже Марко, — почав Джейсон, поклавши руку на плече кухаря; голос звучав спокійно й невимушено, заледве не привітно, — чому, підгледівши, що Сатомі підсипала зілля в каструлі з їжею, ти роздав страви моїм людям, хлопцям Амаро й індіанцям?

Італієць здригнувся, нарешті спостерігши, яка прірва розверзлась у нього під ногами. Через поспіх він загнав себе в пастку. Воістину правду кажуть: хорошими намірами встелена дорога до пекла. Він зміркував, що мусить розказати про брата, про Амаро Кіспе і героїн, про бажання отруїти Зорна й Марґоліса і про багато інших речей, от тільки Джейсон навряд чи стане його вислуховувати.

— Я поставив питання, друже Марко. — Той самий спокій і відвертість, але голос уже не був рівним — зв’я́зки Джейсона тремтіли від напруження. — Раджу поквапитись і відповісти, якщо тільки ти не пориваєшся дізнатись, які на смак твої яйця.

Марко скинув голову і побачив холодні відблиски в очах сивочолого. Сріблясті диски райдужок якимось незвичайним чином робили очі мертвими: Х’юз-Коулман не виглядав на мертвяка, в той же час налитий сріблом погляд породжував ілюзію, що в нього вгніздилося щось неживе, бездушне, бездиханне, безформний демон, що керує тілом людини з далекого похмурого місця, куди не долітають нічиї молитви.

— Джейсоне… — видихнув Марко.

Кадик конвульсивно смикнувся, але більше кухар нічого не сказав.

Починаючи з тієї миті проблеми посипались на них щільним неперервним потоком, так, наче десь на небесах вщент розірвало залізобетонну греблю, що загороджувала сховище неприємностей.

Спочатку заворушився Сьома. Скрегочучи зубами, хлопець вигинався, інстинктивно підшукуючи позу, в якій не дошкуляв би біль. Безрезультатно: через секунду він розплющив очі і застогнав.