Що було справді прикро, то це те, що Левко зігнорував останню із записаних Семеном дат — 24 квітня 2013 року. Цього дня у місті Савар (неподалік Дакки, столиці Бангладеш) обвалився восьмиповерховий комплекс «Rana Plaza», в якому розташовувались фабрики брендового одягу, десятки банків і магазинів (загалом працювало п’ять тисяч людей). Майже три тисячі працівників опинились під завалами, з них не вижило понад тисяча. Про трагедію трубили по всіх ЗМІ, починаючи з того дня, коли вона сталася, але Левко на той момент уже забув про перелік дат, списаний росіянином зі стін Чорної кімнати. Другу половину середи, 24 квітня, хлопець безцільно тинявся по Рівному, радіючи з того, що на вулицях рідного міста так мало рудих чоловіків.

А в цей час зіжмаканий аркуш із датами катастроф догнивав на сміттєвому звалищі неподалік Рівного, що на заході України.

8 лютого — 26 квітня 2011

Київ

21 вересня 2012—15 травня 2013

Київ — Рівне — Кіровоград — Prešov (Словаччина) — Київ

7—27 червня 2013

Москва (Росія)

Післямова

Післямова

Задумка «Твердині» зародилась задовго до того, як у моєму мозку замерехтіли перші картинки з технотрилера «Бот», втім, «Бот» з’явився на рік раніше за «Твердиню». Я взявся за «Твердиню», але скоро мусив відкласти рукопис (чого я страшенно не люблю робити, бо майже завжди… десь у семи випадках з десяти… залишена на потім ідея стліває до чорноти, скисає, неначе чашка молока, що простояла, необачно залишена на сонячному підвіконні, двадцятиденну відпустку). Якусь одну причину виділити важко. З одного боку, написавши шістдесят перших сторінок «Твердині», я несподівано (з легким моторошним поколюванням у грудях) усвідомив, на що замахнувся. Стівен Кінг порівнював процес написання роману з викопуванням кістяка доісторичної тварини. Письменник надибує «скелет», частина якого виходить на поверхню, зазвичай не маючи уявлення, що ховається в глибині, не осягаючи ні форми, ні розмірів своєї знахідки, і після цього береться цей «скелет» видобувати. Почавши «Твердиню», я гадав, що натрапив на рештки звірятка завбільшки з кімнатну собачку, якого-небудь шаблезубого пекінеса чи щось таке, але згодом, старанно й обережно відгортаючи ґрунт довкола «скелета», виявив, що віднайдена мною тварюка цілком імовірно відгризала голови тиранозаврам з такою ж легкістю, з якою ми відкорковуємо пляшку вина. «Тварюка» була величезною. «Тварюка» була потужною і складною. Я розумів, що роман не може стати подобою «Пляжу» Алекса Гарланда, цікавою, але пласкою історією про друзів, що надибали в Таїланді ізольовану від світу общину відлюдників. Я мусив більш ґрунтовно пропрацювати мотивацію вчинків Джейсона Х’юз-Коулмана і його команди, ретельніше обдумати технічні деталі (кількість і типи гелікоптерів у книзі, потужність генератора тощо — це не тривіальні вигадки, а акуратно підібрані подробиці, без яких існування в такій глушині, як Мадре-де-Діос, є неможливим), вплести в сюжет суперечливі факти альтернативної історії. Зрештою — я мусив вигадати неіснуючу писемність! І я закляк, наче людина перед розчиненими дверима ліфта, котрій замість тьмяно освітленої і трохи смердючої кабіни відкрилась холодна чорнота глибоченної шахти. Я знав, куди копати, проте не копав, побоюючися, що не здатен зібрати той «мега-скелет» докупи.