Светлый фон

Угорі страшно заревів грім, і Ларрі перелякано вискнув — так само, як два мільйони років тому зойкали кроманьйонці.

— Сцикло йобане, — сказав він і побіг донизу, до пащі тунелю.

Хлянув дощ. Він мчав, пригнувши голову. Вода заливала очі. Ларрі промчав повз жінку, яка притислася носом до вікна «ельдорадо», — він намагався не дивитися на неї, та однаково побачив її краєм ока. Дощ вистукував дахами автівок, наче джазовий перкусіоніст. Лило так сильно, що краплі вибухали й утворювали легкий туман.

Завагавшись, Ларрі зупинився перед входом. Йому було страшно. А тоді пішов град, і це його підштовхнуло. Градини були великими й дошкульними. Знову загримів грім.

«Окей, — подумав Ларрі. — Окей, окей, окей. Переконав».

Він зайшов до тунелю Лінкольна.

———

———

Усередині було значно темніше, ніж гадалося. Спершу тьмяне біле світло, що струменіло від входу, вихоплювало з темряви обриси скупчення автівок, які стояли бампер у бампер (певне, помирати тут було зовсім невесело, думав Ларрі, а тим часом клаустрофобія крадькома обхопила банановими пальцями його голову — спершу любовно пестила скроні, а тоді почала їх стискати… так, певне, їм тут дійсно було кепсько… та що там «кепсько» — пиздець як хуйово), і біло-зелені кахлі, якими облицьовано округлі стіни. Праворуч виднілося пішохідне поруччя, що тяглося далі, у пітьму. Ліворуч з інтервалом у тридцять-сорок футів стояли опорні колони. «ЛИШАЙТЕСЯ НА СВОЇЙ СМУЗІ» — радив дорожній знак. У стелю було вмонтовано безживні трубки флуоресцентних ламп та порожні очі спостережних камер. Щойно позаду лишився перший поворот, що плавно забирав праворуч, світло почало тьмяніти — тепер Ларрі бачив лише слабкі відблиски хромованих поверхонь. А тоді й вони зникли.

Він намацав запальничку, дістав її та крутнув коліщатко. Світла було дуже мало, і воно не гамувало його нервовість, а радше підживлювало її. Навіть коли Ларрі викрутив полум’я до максимуму, розвиднилося лише в діаметрі шести футів[184].

Ларрі повернув її до кишені та пішов далі, черкаючи пальцями по перилах. У тунелі також відлунювало, і цей звук йому подобався ще менше, ніж надворі. Від нього Ларрі здавалося, що позаду хтось є… і цей хтось його переслідує. Ларрі зупинявся кілька разів і схиляв голову набік — вдивлявся в пітьму сліпими очима, дослухався до луни, аж доки вона згасала. Згодом він почав човгати, майже не відриваючи підборів від бетону, щоб не створювати луни.

Трохи пізніше він знову спинився й креснув запальничкою біля наручного годинника. Стрілки показували двадцять хвилин по четвертій, та Ларрі не знав, що думати. У темряві час наче втрачав об’єктивність. І, як уже на те, відчуття відстані теж зникало. Та й узагалі, яка протяжність тунелю Лінкольна? Миля? Дві? Не міг він тягтися на дві милі під Гудзоном. Ну, хай на милю. Та якщо це так, Ларрі мав би вже опинитися просто неба. Якщо людина пересувається із середньою швидкістю в чотири милі за годину, Ларрі міг би пройти милю за п’ятнадцять хвилин, а він човгав цією смердючою дірою вже цілих двадцять.