Він поклав її там.

— Гаразд, — видихнув він. — Ну, гаразд…

Його пальці розстібнули пряжку на поясі, потім ґудзик, потім «блискавку».

Вона побачила, що він має для неї, — і закричала.

Від цього крику темний чоловік посміхнувся в нічній пітьмі — широко, блискуче, непристойно, — і місяць дивився вниз на обох, роздутий, сирно-жовтий.

Надін кричала, кричала і намагалася відповзти геть, але він схопив її; вона щосили стискала ноги, але одна з тих рук із порожніми долонями ввійшла між них, і вони розступилися, як вода, — і вона подумала: «Я буду дивитися вгору… На місяць… я нічого не відчуватиму, і все скінчиться… скінчиться… я нічого не відчую…»

І коли смертельний холод його ковзнув у неї, і рвався в неї і з неї, і бив, мов блискавка, вона опиралась, але це було марно. Він врізався в неї, як загарбник, як нищівна сила, і холодна кров линула її стегнами — і він опинився в ній, до самої матки, і місяць стояв у її очах, його холодний і срібний вогонь, і коли він кінчив — то було наче розплавлене залізо, розплавлений чавун, розплавлена мідь, і вона теж кінчила — і заволала від неймовірної насолоди, від жаху, від страху, крізь чавунні й мідні брами проходячи в край безумства, а за нею нісся, ніс її, як вітер несе осінній листок, рев його сміху; вона дивилася, як тане його лице, — і тепер воно стало кошлатою мордою демона, що схилилася над нею, демона з очима, що палають жовтим вогнем, ці очі були вікнами до пекла, страшнішого за будь-що уявлене, а проте вони були повні моторошних веселощів, ці очі стежили за кривими провулками похмурих нічних містечок; ці очі горіли, вони були блискучі і, врешті-решт, позбавлені розуму. Він почав знову… і знову… і знову. Здавалося, це не скінчиться ніколи. Холодний. Він був холодний, як смерть. І старий. Старший за людство, за землю. Знову і знову він наповнював її своїм нічним сіменем, криком, сміхом. Земля. Світло. Оргазм. Знову оргазм. Останній її зойк підхопить нічний вітер і занесе в найдальші з таємних кімнат ночі, туди, де без ліку зброї лежить і чекає на нового господаря. Кошлата голова демона, його роздвоєний язик. Його смертельний подих на її обличчя. Тепер Надін опинилась у краї безумства. Залізна брама замкнулася.

Місяць!..

——

Місяць уже майже зайшов.

Він зловив ще одного кролика, маленьку, тремтливу живу істоту, голими руками і скрутив йому шию. Розклав багаття на рештках старого — і тепер кролик смажився і навсібіч смугами розходився аромат. Вовків не було. Сьогодні вони трималися далі — і так було гоже й правильно, так їм і належало чинити. Адже це як-не-як шлюбна ніч, і ота затуманена й апатична істота, яка мляво сидить по той бік вогнища — це рум’яна молода.