— А можна води нагріти? У нас немає чайника чи каструлі.

— Я щось знайду.

— Так, добре.

— Стю…

Стю подивився в стурбоване, нещасне лице, досі дитяче, попри бороду, і похитав головою.

— Він помер, Томе, — тихо мовив він. — Нік помер. Майже місяць тому. То… то було політичне. Убивство, я б сказав. Мені дуже шкода.

Том опустив голову, і у світлі заново розведеного багаття Стю побачив, як йому на коліна падають сльози. Тихим срібним дощем. Проте Том мовчав. Нарешті він підвів погляд, і його блакитні очі стали ясніші, ніж завжди. Він витер сльози тильним боком руки.

— Я знав, — хрипко прошепотів він. — Я не хотів думати, що я знаю, але ж знав. Боже мій, так. Він відвертався і йшов геть. А був він головна людина в моєму житті, Стю — ти знав?

Стю взяв Тома за велику руку.

— Знав, Томе.

— Був-був, ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «головна людина». Скучив за ним страшно. Але в раю я його побачу. Том Каллен його там побачить. І він зможе говорити, а я — думати. Правда ж?

— Я б зовсім тому не здивувався, Томе.

— Це злий чоловік убив Ніка. Том знає. Але Бог прибрав цього злого чоловіка. Я бачив. Руку Божу з неба бачив.

Над пустелями Юти завивав вітер, і Стю бив сильний дрож у його обіймах.

— Прибрав його за те, що він зробив із Ніком і з бідолашним Суддею. Боже, так.

— Що ти знаєш про Суддю, Томе?

— Він мертвий! В Ореґоні! Його застрелили!

Стю стомлено кивнув.

— А Дейна? Чи ти знаєш щось про неї?

— Том її бачив, але не знає. Їй дали роботу прибирати. А я одного разу йшов, бачив, як вона працювала. Міняла лампочку в ліхтарі. Вона подивилася на мене і… — він на мить замовк, а потім звернувся скоріше до себе, ніж до Стю. — Чи побачила вона Тома? Чи впізнала Тома? Том не знає. Том… думає… що так. Але Том більше її не бачив.