Як прийшло усвідомлення? Ні, не через ваші розповіді. Я з ними сперечалася, вважала їх пропагандою, образою наших захисників. У мене зникла племінниця. Пішла за дитиною в дитсадок і зникла. Їй 23 роки. Вона тендітна, гарна, тоненька. Як промінчик світла. Я не пишу „була“. Ми на неї чекаємо. Не віримо в те, що… ну, ви розумієте. Шукаємо. І боляче чути, що, як нам тепер кажуть, „вона втекла до укропів або до коханця“. Ось тільки викрасти її ЗСУ не могли. У Червонопартизанську немає ні ЗСУ, ні НАТО. Тільки російські війська, комендатура „лнр“ і „наші хлопці“, козаки…»

На Донбасі люди здебільшого живуть не в масштабі країни, міста, суспільства, а у своєму, закритому світі, де є тільки телевізор і страх. Може, це вплив роботи в тісних колективах, темних виробках, де начальник ділянки — мама, тато й Бог.

Я не знаю, чому так. Чому деяким болить Донбас і вся Україна, а деяким не болить машина сусіда, припаркована на газоні, даний комусь хабар або кинутий повз урни недопалок.

Мабуть, тому одні будують країну, а інші живуть в ілюзорному, створеному ними самими світі, й гинуть, зіткнувшись із реальністю.

* * *

На окупованих територіях давно немає України. Там живуть «вільні» громадяни. Кожен з них вільний по-своєму.

Злочини проти мирних громадян вражають масштабністю і нелюдськістю. Але бачимо їх ми, «хунта», «бандерівці», що живуть в Україні. І співчуваємо, і плачемо. Болить!

Злочини проти мирних громадян, насильство стосовно жінок, дітей, людей похилого віку там, у зоні, мало хто вважає злочином, рідко коли щось розслідується. Люди не помічають звуження своїх прав, сприймаючи те, що їм залишили, як данину.

Одні скоюють ці злочини, тому їм вигідна пропаганда «агресії України». Усе списують на ДРГ, що прорвалися через «армію лнр» та шкодять людям у Свердловську. Інші не помічають нічого, тому що ці злочини не стосуються їх особисто. Треті виправдовують злочинців, перекладаючи вину на жертву. А звуження свобод… Дивно, але все це сприймається нормально, аби гірше не було.

«А може, він і навідник», — досі шепочуться сусіди, поглядаючи на родичів розстріляного в Горлівці чоловіка.

«А може, вона до коханця побігла», — кажуть сусіди родини, в якій зникла дівчина.

* * *

Вулицею Циганкова міста Свердловська йшла бліда дівчина. Вона жадібно дихала весняним повітрям, що вже просякло ніжними пахощами розквітлих абрикосів. Терла руки, на яких виднілися фіолетово-сині сліди від мотузки, що довго перетягувала її шкіру. Вона йшла повільно. Посміхалася квітучим гілкам. Підставляла обличчя сонячним променям. По щоках текли сльози. Люди озиралися на неї, здивовано знизуючи плечима, — божевільна. Зараз багато бродить таких блаженних, відсторонених. Люди від них відвертаються. Вони розуміють, що це, швидше за все, жертви насильства, тортур. Але краще не думати про це. Це їх не стосується. Тому швидко проходять, оминаючи таких і ховаючи очі. Дівчина зробила ще кілька кроків, і пролунав вибух.