З тим і поїхали.

А вранці, як уже розвиднилось і вляглася снігова хвища, що добре замела сліди скиданівців, до Корсуня підійшов з двома полками й артилерією Потоцький. Не відаючи, хто в місті, він велів на всяк випадок обстріляти Корсунь. Але не встигли гармати й розвернутися, як з міських воріт виїхав вершник.

— Почекайте! — крикнув Потоцький до гармашів, загледівши, що вершник розмахує руками. — Хлопи надумали здатися і вислали посла.

По хвилі до Потоцького на кривій клячі, що шкандибала, звісивши голову трохи не до самої землі, під’їхав пан підстароста Пшеджимирський. Нещасна конячина, ледве додибавши до Потоцького, впала з усіх чотирьох, а пан підстароста, мелькнувши ногами, полетів у кучугуру й загруз там, тільки ноги звідтіля стирчали. Регочучи, жовніри витягли пана підстаросту, поставили його на ноги.

— Ваша милість! — досить бадьоро вигукнув пан підстароста. — Дозвольте доповісти. Підстароста корсунський Пшеджимирський. Я повернув вашій милості Корсунь!

— А реєстровці де? — похмуро запитав польний гетьман.

— Подалися із Скиданом,— поскаржився він. — І коней забрали, а мені негодящу клячу зоставили.

— А скільки в Корсуні лишилося вірних нам козаків?

— Один, ваша милість! Він не зміг виїхати навстріч вашій милості, бо в нього перебиті ноги. Але серцем він з нами!

— Бидло! — крізь зуби процідив Потоцький і навідліг оперіщив пана підстаросту нагайкою. — Глузувати надумав, пся крев! — Крикнув до ротмістра: — Всипте київ цьому панові і заодно відріжте йому і другий вус!

Гусари з гетьманської охорони заходилися молотити пана підстаросту, але той підняв такий вереск, що Потоцький поспішно вскочив у карету й зачинив дверці.

Спинившись в Корсуні на день, Потоцький розіслав хоругви в навколишні села з наказом палити й нищити все на своєму шляху. Потім велів привести до нього першого-ліпшого корсунського діда. В містечку майже не лишилося людності, козаки й міщани пішли із Скиданом, лише де-де можна було побачити ветхого діда чи бабу. Спопавши на одній вулиці старого, гусари притягли його до гетьмана.

— Слухай, хлопе! — крикнув Потоцький, сидячи в кріслі біля печі. — Ти хочеш, щоб я подарував тобі життя?

Старий, не дивлячись на гетьмана, буркнув у сиві вуса:

— З брудних рук навіть власного життя не хочу брати!

— Я велю тебе скарати на горло! — крізь зуби процідив Потоцький.

— Знайшов чим лякати, — знизав плечима старий. — Я своє вже віджив, можна й на той світ.

І плюнув Потоцькому в лице.

Діда витягли надвір і відрубали йому голову.

— Шукайте другого діда! — крикнув Потоцький ротмістру і застогнав. — У-у, сто дяблув!.. Швидше!