Потоцький позеленів.

— Підтягніть ближче гармати! Що ви бабляєтесь біля якогось хутора з десятьма дворами?!

Гармати підкотили ближче, але козацькі ядра почали падати серед облоги. Польські гармаші, не витримавши бою, відсунулись назад. Та й замовкли.

Потоцький вилаявся і велів хоругвам поки що відійти на схід до лісу, а коронному стражнику перейти Сахнів міст через Рось і розвідати дорогу на Мошни. А сам з гусарами подався на ночівлю в село Нетреби над Россю, наостанку наказавши полку коронного гетьмана будь-що викурити повстанців з Драбівки.

Село Нетреби розкинулося на крутому березі Росі, з другого боку до нього підступали переліски. В царині села в старому парку стояв панський будинок, до нього й повернув Потоцький в пошуках затишку й тепла. Палац був порожній, хоч кіньми гасай, гусари звідкілясь витягли немічного глухого слугу, той пробурмотів, що пан давно втік, кинувши все напризволяще, а він, слуга, лишився за сторожа. Потоцький звелів опалити хоч кілька кімнат і в очікуванні тепла никав по холодних залах, кутаючись у шубу та обдумуючи різні плани, як виманити Павлюка ніби на переговори й скрутити йому руки. А вже з черню легше буде впоратись. Тут йому доповіли, що прибув Караїмович.

— Негайно до мене! — нетерпляче вигукнув гетьман.

Караїмович не зайшов, а вбіг до зали дрібними, поштивими кроками (змінився старшина, раніше він тримався вільніше, навіть пробував у власну гордість грати, але відтоді, як побував у полоні в Павлюка і на його очах стратили Кононовича, де й подівся той ріденький гонор!), вбіг, намагаючись не грюкати замерзлими чобітьми, й заторохтів, кланяючись:

— Ваша милість, дозвольте вас вітати з щасливим прибуттям до Росі! Ви, ваша милість, і ваше шляхетне лицарство знаходитесь у самому кублі повсталої черні. Звідси до Мошен рукою подати. Ще день-два — і з самозванцем Павлюком буде покінчено. Я радий, безмежно радий, що наступ триває успішно!

— Викладай, Іляшку, де бував і що чував! — Потоцький зручно вмостився в кріслі, не запрошуючи Караїмовича сісти.

— Ваша милість, хвилинки не сидів. Все на ногах, на ногах. Вовка, як відомо, ноги годують, так і покірного слугу вашої милості. З вірними мені козаками розвідав дорогу на Мошни. Там зібралося чимало бунтівної черні. Щодень прибувають до містечка загони. Той самозванець їх спішно готує до бою, розбиває чернь на сотні, полки... Одне слово, корчить з себе полководця. Загонів у нього зібралося немало, але озброєні вони абияк. Козаки ще сюди-туди, а чернь голими руками з вами хоче воювати. Безумці, ваша милість.