— Чого це ти, козаче, на рівному спотикаєшся? — зашепотів Скидан. — Не спи, війна...

Порипує крига... Тріснуло десь на плесі... Війна... Ну й хай! А вони будуть наперекір всьому кохатися! І впиватися щастям. Роман вдосвіта повертатиметься з війни, обережно, навшпиньках заходитиме в теплу хату... І цілуватиме Олену в м’які теплі губи, ще сонні...

— Це ти, Романку? — не розплющуючи очей, прошепоче Олена і, солодко-солодко потягнувшись, обхопить його за шию теплими м’якими руками. — Але ж і холоднющий ти!..

— Я з війни! — засміється Роман, підхопить Олену на руки й закружляє з нею по хаті...

Вибралися на берег. Лісок. Ріденький, снігом забитий. Грузнучи по коліна в снігу, пройшли лісок і спинилися. Перед ними, занесене снігом, виднілося село Нетреби. До перших хат, засипаних снігом, — рукою подати. Скидан почекав, доки всі підтягнуться.

— Далі, хлопці, бігом! — пошепки наказав. — Як сполохаємо ляхів — побільший шарварок здіймайте, горлянок не шкодуйте! У страху, та ще спросонку, очі великі!

Один за одним, нечутно, беззвучно, наче примари, зникали козаки в нічній млі. Ось уже й околиця села, перші хати... Поминувши їх, мчали вуличкою до панського будинку. Важко грузли в снігу.

— Півколом, півколом оточуйте палац! — подав голос Скидан. — Та передчасно себе не виявляйте!

Козаки вже місили сніг у парку, що оточував панський палац. Наперед подалися «в’юни». Та чи цього разу не пощастило їм, чи схибили, а тільки зненацька лунко вдарив постріл, другий... Жовніри та гусари очманіло вибігали з хат, спросонку не тямлячи, що твориться, натикалися на козаків і падали під ударами шабель.

— Налітай, хло-о-опці! — на все горло закричав Скидан. — Здіймайте шарварок!

І ночі як не було. Закричали козаки, зарепетували жовніри, не розбереш, де свої, а де чужі... Спліталися клубками в снігу, і сніг летів навсібіч, як від вихору. Разом з усіма, охоплений поривом, біг, кричав Роман, потрапляв у якісь клубки, сплетіння тіл, когось бив, хтось бив його, і знову біг, рубався і кричав... Раптом на його шляху з’явився жовнір... Роман налетів на нього з усього розгону, вдарив шаблею, і той пірнув у сніг. Ще одного збив. Ось і Скидан.

— Спати не хочеться і сон мене не бере?! — збуджено крикнув він до Романа, напосідаючи одночасно на трьох жовнірів.

— Постривай, батьку, я тобі пособлю! — сказав Роман і зрубав першого жовніра. — На одного ворога поменшало!

Тут він озирнувся і побачив під тином темну постать, що цілилась з рушниці Скидану в спину.

— Стережись, полковнику! — вигукнув Роман і, затуливши Скидана, з шаблею в руках кинувся на темну постать під тином...