Потоцький раз у раз кидав жовнірів на приступ козацького валу, і ті, всіваючи поле трупами, щоразу відкочувалися назад. Потоцький шаленів і не йняв віри. Не може бути, щоб якесь збіговисько так міцно засіло у Голтві! Жодна з жовнірських атак не мала успіху. А він гадав, що повстанці після загибелі Павлюка навряд чи здатні будуть чинити опір. І ось... Як жовніри не стараються, а не вгризуть вал. Пся крев! Допоки не викуриш козаків з-за валу, міста не візьмеш. Скільки он уже полягло війська перед клятим валом, щоб він запався в землю! А в Бар мчить гонець, що Остряниця розбитий. І Потоцький спішить... Носячись на білому коні, без втоми розмахує шаблею над головою.

— Вперед, вперед, моє славне воїнство!.. Вперед за Корону і круля! Ми викуримо лотрів з Голтви! Хто перший увірветься в місто — даю кожному по сто талярів!

Та немає охочих. Козацький вогонь такий прицільний, що рідко яка куля летить марно.

Остряниця спостерігає за битвою з високої могили, котру козаки перетворили на редут. Не вгаваючи, б’ють гармати, тріщать самопали, мушкети, пороховий дим обволікає поле.

— Сотнику Хрущ! Бери свою сотню — і бігцем на ліве крило, — наказує гетьман. — Там наша оборона поріділа!

— В один мент, пане гетьмане!

Остряниця знову спостерігає за полем бою, і на повних губах його, під срібними вусами блукає щаслива посмішка...

Він все ще відчуває в своїх руках тепле, пружне і сильне Орисине тіло. І на душі в нього робиться світло і затишно. Почуває себе впевнено, як ніколи. Він розіб’є ляхів, будь-що розіб’є! І з перемогою повернеться до маленької хатини Орисі-чарівниці... І знову у них буде чарівна ніч...

А гармати не затихають. Козаки, залігши за валом, б’ють з мушкетів, і дим та гуркіт несуться в межиріччі Голтви і Псла. Поляки все ще вперто кидаються на вал. Не рахуються з утратами. Позад них на білому коні носиться Потоцький і розмахує шаблею, підганяючи тих, хто огинається...

— Хлопці! — гетьман повертається до гармашів. — Ану пальніть по отому, що на білому коні вибрикує!

— Пальнем, батьку! — блискаючи зубами, кричать закіптявлені порохом гармаші. — Втремо ляшку ворсу!

Піднімаючи жерло гармати трохи вище, гармаші прицілюються і закладають ядро. Баб-бах!

Білий кінь підстрибнув і звалився на бік. Але з могили видно, що Потоцький уцілів, його поставили на ноги, і він шкутильгаючи подався в шанець. І то добре. Відбили в пана охоту на білому коні гарцювати. Хай втикається носом у землю!

Зненацька по той бік польського табору загриміли постріли. Жовніри, які бігли на приступ козацького валу, спинилися, заметушилися між двома валами. А в їхньому тилу все дужче і дужче наростала стрілянина.