— Ви вдарили у спину шляхетним військам! — все ще бадьорився та розпускав пір’я пан посол. — Справжні лицарі б’ються лицем до лиця, а не нападають із засади в спину. Це нечесно!

В одну мить у залі вибухнув такий регіт, що пан посол не знав, де й подітися. Оглушений реготом, він довго не міг прийти до тями, тільки озирався навсібіч.

— Коли припекло та за живе взяло, то ляхи й про чесність згадали, — витираючи сльози, що набігли від сміху, сказав гетьман. — Але ж і потішили ви нас, пане посол!

— Це дикунський спосіб ведення війни, — не здавався посол, хоч і відчував, що пече раків. — Єгомосць пан полковник вимагає, щоб козаки воювали з ним лицем до лиця!

— Звалився пан полковник з копит і галасує про чесність! — вигукнув хтось із старшини. — А може, нас верне від пики пана полковника?

— Годі правити смаленого дуба! — різко сказав гетьман. — Передай своєму полковнику, що нам видніше, як з ним битися! На ворога не дивляться, де в нього лице. Його б’ють. З усіх боків! І в лице, і в потилицю! А коли панові заканудило, то хай втікає пошвидше в свою Річ Посполиту. Ми його сюди не кликали!

— Це все? — упалим голосом запитав посол.

— Ні, пане посол, це ще не все. Це тільки початок!

Пан Длотовський наче муху проковтнув.

— Пан посол не второпає, де двері? — глузливо запитав Остряниця. — Сотнику Хрущ!

— Слухаю, пане гетьмане! — підкотився низенький товстун Хрущ. — Ану, пане, повертай голоблі, бо не туди заїхав! Годі нам тут харки макогоники плести!

— Але пан полковник хоче дійти згоди з козаками мирним шляхом! — вигукнув Длотовський.

— Миру між козаками й панами не буде до Судного дня! — твердо мовив гетьман. — Урвався вам бас! Не віримо панським балачкам про мир, бо пани лише печені добрі!

— Але в такому разі єгомосць хоче знати, які претензії в козаків.

— Претензії такі: козаки бажають, щоби панство хутчіше забиралося з України і не заважало нам жити на свою руку!

Длотовський зробив останню спробу й у відчаї вигукнув:

— Але єгомосць не бажає війни!

— Відчув, що смаленим запахло? — глузливо гмикнув гетьман. — Коли припече, то пан полковник живосилом лізе в козацьку душу. Але й ми лій під чубами маємо. Твій пан бажає виграти час і врятуватися. То хай пан цього і в голову не поклада.

— Але ж пан полковник... — забелькотів було посол, та Хрущ безцеремонно потягнув його за рукав:

— Годі пасталакати! Як не притулиш горбатого до стіни, так козака до пана! Йди вже, пане, прошу тебе, бо покличу свою жінку. А вона вміє кішці хвоста зав’язати. Так тебе відмолотить, що не второпаєш, де твій пан полковник!