— То наша кров козацька, — сам до себе мовив гетьман.

Військо виходило на битий шлях.

Остряниця спинив коня і довго дивився на шлях, що губився в ранковій млі, зникаючи в кривому обрії. Віяв тихий ранковий вітерець, набирав у полі розгін і вже за далиною гудів і шарпав почервонілі хмари. Навколо ні душі. Далина та ген прадавні могили... Тільки чути, як дихає в ранковій млі земля, важко, гірко. Чи так вчулося. Он біліє людський череп, курай з очей виростає. Вічна, прадавня земля...

— Ось тут ми й поховаємо своїх товаришів.

Гетьман спішився і, взявши лопату, пішов понад битим шляхом. На взгірку спинився, постояв, дивлячись на всі чотири боки світу: далина, далина неозора. А ген-ген село в яворах...

— Добре тут лежатиметься хлопцям! Їхатимуть люди битим шляхом, за їхні праведні й благочестиві душі помоляться. А ще грози гримітимуть над ними і рясні дощі литимуть. І сонце щедро їм сяятиме, і віки так линутимуть. А в селах півні на світанках кукурікатимуть і будитимуть звитяжне товариство.

Перехрестився, з хрускотом загнав лопату в тверду землю, якої ніколи не торкався тут плуг... До сходу сонця викопали козаки братську могилу, глибоку й простору... І ніби сам степ заспівав:

З першим променем сонця опустили у вічну домовину полеглих товаришів...

Увійшовши в Миргород, Остряниця до пізнього вечора не знав і хвилини вільної. Хоч як не валила втома з ніг, а про спочинок годі було й думати. Перш за все облазив порохові льохи в замку, простежив, як вантажили на вози бочки з порохом, вишукував свинець і ділив його між сотнями, аби негайно козаки виплавлювали кулі, розсилав по волостях гінців, щоб сходилися до нього загони, і лише пізно ввечері, ледве тягнучи ноги, зайшов до хати. Сів на лаву, притулився спиною до стіни...

Та ледве склепив повіки, як відразу ж перед очима закрутилася лубенська битва... Він знову і знову думав про хід повстання, і невтішними ставали думи. Потоцький має предосить сил: п’ятнадцять тисяч навченого, добре вишколеного війська. Це не те що шість тисяч в Остряниці, та й то половина селян з вилами й косами. А коли Потоцькому надійде підмога, то й зовсім тяжко доведеться повстанцям. А підмога йому неодмінно надійде... Скільки повстанці битимуться з ляхами, стільки Річ Посполита й присилатиме свіжі сили. А хто йому допоможе? Повстанці діють на волостях розрізненими загонами, їх надто важко зібрати докупи, в єдине військо, бо дядьки неохоче полишають свої села, волості, краї... А ворог з цього й користується, винищує повстанців поодинці... До всього ж докучає вічний брак зброї, пороху... З голими руками доводиться кидатися на ворога, як було це під Кумейками... Скреготнув зубами... Може, ще рано прийшов він на Україну, рано люд підняв до боротьби? І тільки даремно кров проллється, котрої й так уже чимало в землю пішло? Може, ще не визріла та буря, котра до знаку розмете ворогів?