— То Гуня лядську хоругву ганяє.

— А де вона взялася під Миргородом?

— А біс її знає, — стенув плечима Онисько. — Дозорці в степу здибали. Мабуть, вночі заблукали ляхи, то Гуня й помчав їм дорогу показувати. — Прислухався до тупоту копит. — Вже повертаються!

— Ану, хлопче, злий мені! — Остряниця скинув сорочку і підставив плечі. Довго із задоволенням хлюпотівся в студеній воді, кректав, і, коли витерся рушником, тіло на ньому аж рипіло. З насолодою вдихав свіже ранкове повітря і відчув себе дужим і молодим.

Вулицею затупотіли коні, й невдовзі за тином замаячіла Гунина гостроверха шапка з білим денцем та золотавою китицею.

— Гетьмане! — озвався Гуня від воріт. — Потоцький хоругву на розвідку вислав до Миргорода, то я, поки снідати, поганяв її добряче в степу.

Гуня з козаками в’їхав у двір, женучи поперед себе довготелесого поляка з розкішними рудими вусами й дрібним личком.

— Хоругва наказала довго жити, а цього цибаня привів, аби язика йому розв’язати. Але ж і прудкий. Кинув свою кумпанію напризволяще, коли побачив, що непереливки, і втікав так шпарко, що ледве наздогнали його.

— Я не тікав! — верескливо закричав полонений і смішно заворушив вусами. — Я мчав, як лев, за підмогою!

Козаки гучно реготали, глузливо поглядаючи на «лева», і той зіщулився від їхнього сміху.

— Ти хто за їден? — запитав Остряниця.

— Я — уродзоний шляхтич! — довготелесий гордо випнув вузькі груди. — Але більше я не скажу вам ні слова! Мої вуста заціплені!

І він стулив тонкі синюваті губи.

— Ониську! — кивнув Остряниця джурі. — Ану розкрий уродзоні вуста!

— Один мент! — Онисько витяг запоясник, граючись блискучою крицею, підійшов до шляхтича, недобре посміхаючись. — Ну, пане ясновельможний, давай розкриємо ротика....

— Ви не смієте!.. — закричав той. — Це насильство! Я вам не бидло, я ротмістр Хшонстовський!

— Так би й сказав, а то викаблучуєшся, як що путнє!

— Але я більше не скажу ні слова! Ніц не вєм! Мої вуста...

— Ониську!

— Один мент, пане гетьмане!