Захопивши Лукомль — невелике, але досить укріплене містечко, — і винищивши жовнірську залогу, Остряниця встановив у містечку козацьку владу, лишив старшину Недригайла з двома сотнями козаків, а сам пішов на Сліпород. Туди, за відомостями, одержаними від розвідки, прямували Потоцький і князь Вишневецький. Те, що Потоцький встиг з’єднатися з Вишневецьким, дещо ускладнювало справу. Доводилось поспішати, допоки сюди не прибуде ще й коронний гетьман з військом. Остряниця ще не знав, які сили привів сюди Вишневецький — відомий кат і душитель українського народу, — але здогадувався, що чималі. Тепер військо Потоцького значно збільшилося. Він і до того переважав Остряницю, а тепер і поготів... Ні-ні, та й з’являвся у серці відчай, чи не задарма він кидається між містами, шукаючи зручного місця для бою. Чи не все одно, де битися? Поляки й зараз сильніші, а коли прибуде сюди польний гетьман з коронним військом, тоді й зовсім буде скрутно повстанцям.

В хвилини сумнівів та відчаю витягав люльку отамана Сокирявого... Чубук її був покусаний і погризений... Вчувалося гетьману: «Дітей окропом обливали... В моєї жінки груди вирізали і били ними мене по лиці...» — линув у його вухах отаманів голос, і гетьман стискував зубами люльку...

Катюги! Душогуби! Татари такого не чинили. Ті в ясир гнали люд, стинали голови, але не додумалися вирізувати у жінок груди і бити ними чоловіків... Чорнів гетьман, нові зморшки залягали на його схудлому лиці... Глибше западали очі... А він сподівався на сімейний затишок! Ось тобі й вибрав час для кохання. Ось тобі й забаг тихого сімейного щастя! Зціпить зуби гетьман, аж на щоках заграють жовна, і мовчить. Іде поруч з ним Орися годину, другу, ні слова. Як уже не пробує вона розважити його, тільки хмуриться.

— Не той час ми вибрали для щастя! — вихопиться в нього, і знову мовчить. Орисі ж починало здаватися, що Остряниця її розлюбив, охолов до неї. У відчаї вона ладна була накласти на себе руки... Щодень він ставав похмурішим, замикався в собі, а коли і говорив з нею, то думав про інше. Така різка зміна в його поведінці кидала її у відчай. Орися не знала, як запобігти горю, і шукала власної загибелі. Під Сліпородом, коли козаки йшли на приступ, Орися й собі кинулась в гущу битви...

Дізнавшись про наближення повстанців, міщани та реєстрові козаки підняли повстання в місті, вбили польського старосту, перебили жовнірську залогу. І вийшли навстріч повстанцям. Відразу ж посипались скарги на старосту та жовнірів:

— Звірі, а не люди! Що хочуть, те й чинять!