Місце, де вони зупинилися, лежало високо над озером, і з нього перед їхніми очима відкривалося на північний схід неоглядне водне плесо, що, виблискуючи проти яскравого полудневого сонця, все ще нагадувало, своєю збриженою поверхнею про недавній шторм. Земля ж обступала озеро гігантською підковою, кіпці якої губилися в імлистій далечині десь на південному сході й півночі. А довкола, скільки око сягало, всюди тягся ліс, і ліс, і ніде не видно було щонайменшої ознаки цивілізації серед одноманітної й водночас пишної величі природи. Буря загнала «Вітрогона» за пояс фортів, якими французи намагалися тоді оточити англійські володіння у Північній. Америці, будуючи. їх скрізь уздовж водних шляхів поміж Великими озерами й по берегах Ніагари. Тим часом наших шукачів пригод віднесло штормом на багато ліг західніше від цієї знаменитої річки. Віддалік, поза бурунами, погойдувався на одному якорі «Вітрогон», що нагадував якусь вигадливу, досконало зроблену іграшку, якій, здавалося, більше личило стояти під скляним ковпаком, ніж боротися з дикою стихією, котру він нещодавно так успішно подолав. Тим часом їхня пірога видавалася малесенькою цяточкою на рівні вузенької стьожки берега, об який з шумом розбивалися хвилі.

— Як далеко ми зараз від людських осель! — вигукнула Мейбл, досхочу намилувавшись мальовничим краєвидом, найвизначніші особливості якого назавжди закарбувалися в її жвавій уяві.— Одразу відчуваєш, що ти па самому кордоні.

— А там, на узбережжі океану й довкола великих міст, є де-небудь така краса? — з неприхованою цікавістю запитав Слідопит.

— Я б не сказала,— відповіла Мейбл.— Усе там більше нагадує про людей, ніж про природу, і ще менше, мабуть, про Всевишнього.

— Авжеж, авжеж, Мейбл! Чуло моє серце, що так воно і є. Я тільки простий, неосвічений мисливець, а знаю це. Ось тут, у цьому моєму домі, я почуваю себе так близько до природи...

— Я цілком вірю вам,— відповіла Мейбл, відірвавшись від краєвиду й глянувши в обвітрене, але шляхетне обличчя свого, супутника, дещо насторожена зміною в тоні його голосу.— В такому відлюдді, здається мені, почуваєшся таки ближче до природи, ніж у місті, де тебе постійно відвертає від неї міська суєта.

— Ви ніби думки мої прочитали, Мейбл, тільки висловили їх набагато чіткіше, і мені аж соромно за те, що я посвячую інших у свої помисли. До речі, я вже не вперше тут: ще до війни мені доводилося плавати на цім озері, добуваючи хутро дикого звіра. Правда, не на цьому самому місці, а он там — бачите над ялинами отой розчахнутий громовицею дуб?