— Така дівчина, як я? Навряд, щоб дівчина моїх років, та ще така навіжена, як я, змогла стати гідною дружиною, найсміливішому з розвідників і найвлучнішому стрільцеві на все прикордоння.

— Ох, Мейбл, боюся, що в мені вже змішався хист червоношкірого з натурою, блідочолого! З такими чеснотами, як ви оце назвали, я таки міг би розраховувати на дружину з індіянського села.

— Я більш ніж певна, що ви, Слідопите, не захотіли б мати за дружину таку пусту, легковажну, пихату й недосвідчену дівчину, як я...— (У Мейбл ледве було не зірвалося з язика «і таку молоду», але вроджене чуття делікатності утримало її від цих слів).

— А чому б і ні, Мейбл? Якщо ви зовсім не обізнані з нашими прикордонними ділами й звичаями, то зате ви краще за всіх нас разом узятих знаєте різні дотепні історії та звичаї з міського життя. Кажете, що ви легковажні; я не розумію цього слова, проте якщо воно означає те ж саме, що й «красиві», то тим краще! Це не може бути вадою в моїх очах. А пихатою вас теж ніяк не назвеш, і свідчення цьому хоча б те, як ви охоче вислуховуєте мої пусті розповіді про пригоди в розвідці та про відшукування стежок; ну, а що стосується досвіду, то він прийде з роками. А крім того, Мейбл, чоловіки, як мені здається, менш за все турбуються про це, коли вибирають дружин... Я чомусь переконаний у цьому.

— Слідопите, ваші слова... ваш погляд... адже все це жартома?.. Тільки заради компліменту?..

— Мені завжди так приємно бути біля вас, Мейбл, і якби я смів сподіватися, що ця розмова для вас така ж приємна, як і для мене, я спав би цю щасливу ніч спокійніше, ніж увесь той тиждень.

Не скажемо, щоб для Мейбл було несподіванкою те, що вона подобається провідникові. Тонка жіноча кмітливість давно вже підказала їй це, і дівчина, можливо, й помічала вже, як до його турбот і дружнього ставлення почасти домішувалася чоловіча ніжність, яку чоловік, попри свою грубішу натуру, часто виказує жінці. Але дівчині ніколи навіть і на думку не спадало, що Слідопит справді серйозно міг важити на одруження з нею. Одначе в цю хвилину, може, не так під впливом його слів, як тону його мови, в її свідомості все раптом остаточно прояснилося. Мейбл прямо глянула в суворе й відкрите Слідопитове обличчя, і її личко стало зосередженим і задуманим; а коли вона знову заговорила, йому більше хотілося вірити її приємному голосові, ніж словам, які означали відмову.

— Нам з вами слід порозумітися, Слідопите,— щиро й відверто почала вона.— Між нами не повинно бути й тіні непорозуміння... Ви такі відверті й щирі, що мені було б гріх не відповідати вам тим самим. Скажіть, адже то правда... правда ж, усе те, що ви казали,— то тільки жарти: ви, звичайно, мали на оці природне почуття дружби, яке людина з вашим досвідом та життєвою мудрістю може мати до таких молодих дівчат, як я?