— Ти повинна мати добрий чоловік,— сказала Роса.— Виходь за Прісна Вода, коли не хочеш за Гостра Стріла.

— Не випадає мені про це балакати Росо, коли я навіть не певна, чи буду серед живих за годину! Мені тепер ніщо не миле, тільки б знати, якщо це взагалі можливо, чи живий ще і чи в надійній схованці мій дорогий дядечко.

— Роса піти подивитися.

— Як? Невже ти можеш... Невже ти хочеш вийти з блокгауза? І не побоїшся, що тебе можуть побачити на острові? Хіба ваші воїни знають, що ти тут? І чи сподобається їм, що жінка вийшла за ними на стежку війни?

Всі ці запитання злилися в одне, так боялася дівчина, що їй дадуть не ту відповідь, на яку вона сподівалася. їй якось не вірилося, що Роса прибула разом з нападниками. Вона чомусь гадала, хоча це й здавалося неймовірним, що індіянка таємно припливла слідком за ірокезами у своїй пірозі й випередила їх тільки для того, щоб попередити її, чим, можливо, і врятувала її від смерті. Проте все це було зовсім не так, що й розповіла їй, як могла, Роса ламаною англійською мовою.

Гостра Стріла хоч і залишався вождем, але рідне плем’я відцуралося його, і він уклав тимчасово спілку з ірокезами, які, проте, охоче його слухалися. Правда, він мав свій вігвам, одначе сам рідко бував у ньому. Прикидаючись приятелем англійців, він усе літо буцімто служив їм, а насправді шпигував для французів, і дружина супроводжувала його в усіх мандрах; найбільше ж доводилося їм подорожувати пірогою. Одне слово, її присутність на острові не викличе, мовляв, підозри, тому що Гостра Стріла рідко коли вирушав без неї в дорогу. Як би там не було, а після всього того, що їй розповіла Роса, Мейбл згодилася відпустити її, щоб та подивилася, чи не видно де, бува, дядечка дівчини. Тож було вирішено, що індіянка вийде з блокгауза за першої сприятливої нагоди. Спочатку, однак, вони зробили, наскільки це дозволяли бійниці, найпильніший огляд усього острова й помітили, що переможці, розграбувавши хатини й захопивши провіант залоги, готувалися до бенкету. Щоправда, головні запаси свого провіанту англійці зберігали в блокгаузі, проте і в хатинах його виявилося доволі, щоб винагородити індіян за таку легку перемогу. Як помітила далі Мейбл, забитих кудись повідтягали, а їхня зброя лежала купою біля того місця, де ірокези готувалися справити свою учту. Роса за деякими лише їй одній зрозумілими прикметами висловила здогад, що забитих повідносили в кущі й там, щоб менше хто бачив, якщо не позакопували, то замаскували. Взагалі ж на острові навмисне нічого не було зачеплено, бо переможці сподівалися влаштувати сержантові з його загоном справжню пастку. Роса показала Мейбл індіянина високо на дереві — чатового, як вона його назвала — котрий мав попередити про наближення човнів, хоча загін вирушив зовсім недавно, і хіба якісь непередбачені обставини могли примусити його так нагло повернутися назад. Ніщо не провіщало негайного нападу на блокгауз, більше того,— все вказувало, як твердила Роса, на те, що індіяни триматимуть його в облозі аж до повернення сержанта, щоб сліди штурму, бува, не відкрили передчасно правду людині з таким досвідченим оком, як у Слідопита. Човен, одначе, індіяни переправили до іншого місця — туди, де в кущах стояли їхні піроги.