Саме неподалік стояло кілька бочок. Мейбл сховалася за двома бочками, пильно стежачи крізь просвіт між ними за люком. Вона знову заходилася молитись, але мить була така жахлива, що молитва не принесла їй ніякого заспокоєння. До того ж, їй ніби почулося легеньке шарудіння внизу, неначе там хтось ліз по драбині і, намагаючись бути якомога обережнішим, цим сам себе видавав. Невдовзі долинув виразний скрип щабля, того самого щабля, як їй здалося, що заскрипів і в неї під ногами, коли вона лізла сюди. Настав один з тих моментів, у якому вміщуються почуття довгих років звичайного буденного існування. Життя, смерть, вічність, нестерпні тілесні страждання — все це виразно поставало одне за одним на тлі щоденної марноти й шматувало дівчині серце; і сама вона в німій непорушності, мабуть, більше була схожа на прекрасну блідочолу мармурову статую. Та це було тільки зовнішнє враження, бо ніколи ще за все коротке життя Мейбл слух її не був такий чуйний, зір — такий точний, а чуття — такі гострі. І хоч у люкові ще нічого не було видно, слух її, загострений неймовірним душевним напруженням непомильно підказував, що невідома людина була вже за кілька дюймів від отвору. І справді, наступної миті звідти показалася маківка голови з чорним індіянським волоссям, що посувалося, здавалось, ще повільніше, ніж хвилинна стрілка годинника; потім з’явився темний лоб та широкі вилиці, і, нарешті, над підлогою вже видніло все смагляве обличчя. Напівзаховане людське лице рідко видається привабливим, і коли Мейбл побачила блискучі вуглинки очей та індіянські риси обличчя, котре повільно з’являлося з отвору в підлозі, її охопив неймовірний жах. Коли ж висунулася вся голова, наша героїня, зиркнувши вже вдруге, побачила перед себе покірливе, стурбоване й по-своєму гарне обличчя індіянки Червневої Роси.

РОЗДІЛ XXII

Хоч я й мара.

Та не для згуби послано мене

Тобі, достойний,— для твого добра.

Вордсворт

Важко сказати, хто з них більше зрадів, коли Мейбл скочила на ноги та вийшла на середину кімнати: наша героїня, побачивши, що це не Гостра Стріла, а його дружина, чи Роса, переконавшись, що та, знайти яку вона майже втратила була вже надію, тепер перебуває у блокгаузі. Вони кинулися одна одній в обійми, і простодушна індіянка ніжно засміялася своїм приємним сміхом, тримаючи дівчину за руки і ще раз оглядаючи всю її, ніби впевнюючись, що це все-таки вона.

— Блокгауз добре,— перша заговорила індіянка,— скальп не здирати.