Рядовим солдатам це видалося цілком слушним, хоча одного того лиха, що спіткало сержанта Дангема, уже було б більш ніж достатньо, щоб пояснити цю причину, коли б у тому виникла необхідність.

Весь цей час капітан Сангліє сидів і наминав свій сніданок, демонструючи безтурботність філософа, холоднокровність ветерана, винахідливість і спритність француза та ненажерливість страуса. Ця особа перебувала в колонії вже тридцять років, виїхавши із Франції приблизно в такому ж чині, який тепер мав М’юр у п’ятдесят п’ятому полку. Його могутня статура, жорстоке і черстве серце, спритність у стосунках з індіянами, а також відчайдушна хоробрість,— все це з самого початку привернуло до себе увагу французького головнокомандувача, який знайшов у Сангліє саме ту надійну людину, котрій можна було доручити керувати військовими діями союзних племен. На цій посаді він вислужився до чину капітана і водночас засвоїв багато звичаїв та поглядів своїх підручних, пристосовуючись до них із легкістю, властивою, як вважається у цій частині світу, тільки його землякам. Він не раз очолював грабіжницькі походи ірокезів, проте кожного разу його проводирство призводило до несумісних наслідків — з одного боку він ніби намагався пом’якшити лиха, яких завдали населенню такі напади, з другого — помножував їх завдяки ширшому світоглядові та наявним у нього засобам цивілізації. Іншими словами, Сангліє розробляв плани кампаній, котрі своїм значенням та наслідками далеко перевершували звичну політику індіян, а потім намагався применшити зло, яке він сам же заподіював. Коротко кажучи, це був шукач пригод, який завдяки збігові обставин опинився в такому становищі, в якому грубість і безсердечність людців його гатунку можуть дійсно проявитись і для добра, і для зла. Він був не з тих, що пропустять слушну нагоду через якусь там зайву делікатність чи стануть зловживати терпінням фортуни, викликаючи її невдоволення безглуздою жорстокістю. Оскільки його ім’я було незмінно пов’язане з багатьма бузувірствами, вчиненими його загонами, то в сусідніх з Канадою штатах він переважно мав славу негідника, що впивається кров’ю і знаходить найбільшу втіху в муках беззахисних і невинних людей. Вже саме ім’я, власне, прізвисько Сангліє, тобто «Вепр» по-французькому, яке він сам собі вибрав, або Крем’яне Серце, як його звичайно називали по всьому кордоні, наганяло не менший жах на жінок та дітей усього краю, ніж згодом імена Батлера й Брандта^[134].

Зустріч Слідопита й Сангліє дечим нагадувала історичне побачення Веллінгтона з Блюхером^[135], яке відбулося значно пізніше і про яке так багато й у всіх деталях довгий час писалося. Ця ж зустріч проходила біля. багаття, причому, зійшовшись, обидва представники ворожих сторін перше з добру хвилину мовчки пильно роздивлялися один па одного. Кожен з них відчував, що має перед собою грізного ворога, і кожен разом з тим усвідомлював, що треба поставитися до свого супротивника з терпимістю, якої заслуговує воїн, незважаючи на те, що між ними не було майже нічого спільного ні в характері, пі в нахилах. Один з них служив заради грошей та чинів, а другий — тільки тому, що любив цей дикий край, з яким було пов’язане все ного життя, і тому, що його несхибна рука й великий досвід були потрібні батьківщині. Бажання доскочити вищого становища в суспільстві ніколи не турбувало спокій Слідопита; не знав він ніколи й честолюбних помислів, принаймні до зустрічі з Мейбл. Відтоді й справді невпевненість у собі, шаноба до дівчини й бажання дати їй вище суспільне становище, ніж те, яке він сам займав, завдавали йому чимало болю, але щирість і відвертість натури швидко допомогли йому повернути спокій, і невдовзі він розміркував, що та жінка, яка погодиться стати його дружиною, не побоїться ділити з ним і його долю, хоч якою б скромною вона була. Він поважав Сангліє за відвагу і, виходячи зі свого життєвого досвіду, мав досить глузду, щоб вірити тільки половині тих жахів, які приписувалися французові, тому що, як і завжди й у всьому, такі чутки поширюють найобмеженіші боягузи, котрі самі гаразд нічого не знають. Слідопит, одначе, не схвалював його егоїзму, його холоднокровного розрахунку і чи не найбільше — того, що він забув «покликання білих» і засвоїв риси, притаманні червоношкірим. Зі свого боку, і Слідопит був загадкою для капітана Сангліє. Він багато чув про безкорисливість, справедливість і чесність провідника і ніяк не міг збагнути мотивів, якими той керувався, і це кілька разів приводило його до грубих прорахунків, зроблених з тої простої причини, з якої відвертий і балакучий дипломат приховує свої таємниці краще, ніж мовчазний та лукавий.