— Ну, а я все-таки,— озвався Слідопит,— схиляюся до пропозиції Мейбл. Ми вже досить пролили крові, як за нашу мету, так і за славу короля. Що ж до честі й слави, про які тут згадувалося, то вони більше личать молоденьким офіцерикам та новобранцям, ніж холоднокровним і розсудливим воїнам християнам. Честь — у справедливих вчинках, а ганьба — в ганебних ділах. Тому я вважаю за несправедливе позбавляти життя навіть мінга, якщо він не загрожує тобі і готовий прислухатися до голосу розуму. Ну, а тепер послухаємо, що на це скажуть, поручнику М’юре, ваші друзі французи та ірокези.

— Мої друзі?! — аж стенувся М’юр.— Невже ви, Слідопите, назвете ворогів короля моїми друзями тільки тому, що завдяки війні я випадково потрапив до їхніх рук? Та навіть найбільші воїни і в стародавні часи, і в нашу добу бували військовополоненими. Он хай добродій Кеп скаже, чи не робили ми все, що тільки в людських силах аби лише втекти від цього лиха, яке...

— Так, так, саме втекти,— сухо озвався Кеп.— Кращого слова й не знайдеш, бо ми дійсно тікали, як очманілі, й так обачно заховалися, що й досі, мабуть, сиділи б у тій норі, якби нам не попритягало животів до спини. А ви, квартирмейстере, шмигнули в ту нору прудкіше за лисицю; от тільки я й досі, матері його ковінька, ніяк не можу збагнути, звідки ви так достеменно знали, де знаходиться та містина! Навіть якийсь ледар-матрос так не вильне хвостом з корми, коли треба прибрати клівер, як ви накивали п’ятами до тієї нори!

— А ви буцімто не дременули за мною? Бувають такі хвилини в житті, коли інстинкт бере гору над розумом.

— І тоді людина що — шмигає до нори? — не дав йому доказати Кеп і зайшовся, як це тільки він умів, нестримним реготом, а Слідопит вторував йому своїм нечутним сміхом. Навіть Джаспер, все ще стурбований за долю Мейбл, і той не втримався від посмішки.— Недарма кажуть, що й чорт не допоможе чоловікові стати моряком, якщо він не може задерти голову вгору; тепер мені здається, що тільки з того буде солдат, хто не відриває очей від землі.

Цей спалах веселощів, незважаючи на те, що був не вельми приємний М’юрові, сприяв у значній мірі замиренню. Кеп запишався, гадаючи, ніби сказав хтозна-який дотеп, і, радий з того, що присутнім це сподобалося, згодився поступитися в головному пункті. Не без деякого опору всі ірокези на острові, зрештою, були обеззброєні й зігнані в. гурт під жерло Джасперової гаубиці ярдів за сто від блокгауза. Тим часом Слідопит зійшов униз до дверей і виклав умови, за яких острів мав бути остаточно звільнений від ворога. З огляду на обставини, що склалися, ці умови були однаково вигідні для обох сторін. Індіян примусили скласти всю свою зброю, до ножів і томагавків включно, зважаючи на те, що чисельно вони все ще в чотири рази переважали своїх ворогів. Французький офіцер, мсьє Сангліє, як його звичайно величали і як він сам себе називав, проти жодного пункту так не протестував, як проти останнього, мотивуючи все тим, що це, мовляв, принижує його гідність, як командира. Проте Слідопит, бувши не раз свідком різанин, що їх влаштовували індіяни, і добре знаючи ціну їхнім обіцянкам, які вони дають у безвихідному становищі, лишався невблаганний. Другий пункт був не менш важливий. Ним капітан Сангліє зобов’язувався передати всіх полонених, яких тримали в тій самій норі чи печері, де ховалися й Кеп з М’юром. Коли привели тих солдатів, то виявилося, що четверо з них навіть не поранені: коли індіяни відкрили вогонь, вони просто попадали на землю — звичайні хитрощі на війні з тубільцями. Що ж до решти двох, то вони мали незначні поранення і були цілком здатні нести службу. А що всі вони принесли й мушкети з собою, то Слідопит, побачивши таке значне підкріплення, відразу ж повеселішав. Зібравши всю зброю ворога до блокгауза, він наказав солдатам зайняти його і біля дверей поставив вартового. Решта вояків загинула, бо всіх тяжкопоранених індіяни подобивали, щоб швидше заволодіти такими жаданими скальпами.