В цей час вони вже підійшли так близько до багаття, що треба було конче міняти тему розмови. На щастя, з блокгауза вийшов заклопотаний і прибитий горем Кеп, де він сидів біля вмираючого шуряка. Він ішов прямо до багаття, не знаючи ще нічого про все те, що тут скоїлося після капітуляції ворога. Де й подівся вираз тієї самовпевненості, який завжди грав па його обличчі, надаючи йому якоїсь задерикуватості й презирства до всього довколишнього. Тепер же він підходив якийсь зажурений, обм’яклий.

— Смерть, панове,— сумна штука, як не кажіть! — промовив він, підійшовши зовсім близько до гурту.— Ось і сержант Дангем — хоробрий солдат, що й казати, а тримається за свій трос, мов рак за штани, ніби поставив собі за мету зовсім не випускати його в клюз^[157]. І все тільки через те, як мені здається, що дуже любить свою дочку... А я коли вже бачу, що сердезі треба рушати в далеку дорогу, то завжди бажаю йому швидкого й щасливого відплиття.

— Невже ви хотіли б передчасно добити сержанта? — з докором заперечив йому Слідопит.— Життя дороге навіть немічним старим; я ще раз був свідком, як його найдужче цінували саме тоді, коли йому була гріш ціна.

Кеп, звісна річ, ніколи й на думці не мав пришвидшувати смерть свого шуряка. Йому лише обтяжливо було сидіти коло смертної постелі сержанта й дивитися на його тяжкі страждання, і він тільки щиро бажав, щоб його родич швидше позбавився душевних тривог і нестерпних тілесних мук. Отож, трохи приголомшений і в душі ображений таким витлумаченням своїх слів, він, аби виправдатися перед власною совістю, заявив дещо різким тоном:

— У ваші роки та ще з вашою розважливістю, Слідопите, негоже нападати на людину за те, що вона, прибита горем, може, не висловила як слід свої думки. Сержант Дангем — мій шуряк і мій найближчий друг, наскільки може, звичайно, солдат бути другом морякові, і я шаную й відповідно поважаю його. До того ж, я не сумніваюся, що він прожив своє життя так, як личить солдатові, а тому не вельми який гріх побажати комусь доброї якірної стоянки на небесах. Адже всі ми смертні, навіть найкращі з нас, і це хай буде нам наукою, щоб ми не пишалися так нашою силою та красою. До речі, де це квартирмейстер? Йому б слід піти й попрощатися з сердешним сержантом, котрий покидає цей світ трохи раніше за нас.

— Цього разу, добродію Кепе, ви, самі того не бажаючи, сказали більше правди, ніж будь-коли. Люди взагалі, як відомо, кажуть щиру правду найчастіше тоді, коли і в гадці її не мають. Ви могли, зрештою, розвинути свою думку й сказати також, що ми смертні, навіть найгірші серед нас, і це було б якщо не правильніше, то принаймні доречніше, ніж казати, що смертні саме найкращі серед нас. А щодо квартирмейстера, то він не піде прощатися з сержантом — про це не може бути вже й мови! — і тільки з тієї простої причини, добродію Кепе, що він випередив його по дорозі на небеса, неждано-негадано і для себе, і для всіх нас.