Вона знову підійнялась корабельним кілем, хребтом американського місяця, побувала у випуклості напнутого вітрила на Таміджі.[21] Вона була пострілом і кулею, що летіла на скаженій швидкості, аж поки не опинилася перед поворотом, який на малюнку був підписаний одним-єдиним словом: «Єлизавета». Вона так часто питала себе, що ж вона має спільного з таким розміреним і банальним вигином дороги. Вона відкрила очі саме вчасно, щоб відчути, що падає на спинку сидіння в той час, як автівка м’яко підіймається нагору і, вишпурнута відцентровою силою, спритно обертає загумовані колеса в параболічному стрибку. Єлизавета відчула себе невагомою і раптом усвідомила, що вона летить, відірвавшись від землі. Дихання завмирало. Проте вона, усміхаючись, тихо промовила:

— Ох і засранець!

Потім Єлизавета відчула, як з немислимою в реальному житті легкістю вигини дороги розчиняються, перетворюючись на пряму лінію, з якої почався їхній шлях. Ще мить, і ось вона знову в подиху Ультімо, що здригається від ударів тюремників, поміж полонених на злітній смузі, де все почалося спочатку. Вона не ворушилась. Вона дозволила скерувати машину у лихо ще раз, аби потім вона віднайшла спокій у вигинах літери «U», намальованої червоною фарбою на картонній коробці.

Автомобіль продовжував мчати трасою так довго, що ніколи не зміг би полічити жоден годинник. Єлизавета не рахувала, скільки разів бачила перед собою фінішну пряму, але зрозуміла, що поволі-поволі те, що Ультімо намагався розтлумачити їй багато разів, ставало реальністю. Вона відчувала, як поступово кожен вигин дороги розчиняється, набуваючи нелогічної впорядкованості однієї фігури, і побачила подумки коло, якого не існувало ні для кого, окрім неї. На межі швидкості вона віднайшла досконалість простого кільця. Єлизавета подумала про безкінечний хаос будь-чийого життя і витончене вміння речей виражати його в одній довершеній фігурі. І жінка зрозуміла, що саме так зворушує нас у книжках, у дитячих поглядах і в самотніх деревах посеред степу. Усвідомивши, що їй відкрилася таємниця того малюнка, Єлизавета заплющила очі і, побачивши очі Ультімо, усміхнулася. Потім поклала долоню на руку хлопця, що кермував автомобілем. Машина почала вповільнювати хід, немов раптово вимкнулася незнана сила, що штовхала її вперед. Автівка за інерцією пройшла ще два вигини дороги, які, повернувши свою колишню повільність, знову перетворилися на звичайні повороти. Виїхавши на пряму ділянку шляху, машина зупинилася.

Хлопець вимкнув мотор.

Знову запанувала тиша, що здавалася зниклою без вороття. Єлизавета поправила костюм, що скуйовдився від вітру і швидкості.