Макс був близькою для мене людиною, тому чекав я з нетерпінням. Ми з ним навчалися у школі в одному класі й були добрими друзями, та й після того концтабору, в якому я відсидів за партою біля вікна дев'ять років, на відміну від Макса, який парився там всі одинадцять, дуже тривалий час підтримували стосунки, але чомусь періодами. Наприклад, рік нам цікаво одне з одним, а через кілька місяців — ми знаходимо нових друзів за інтересами, ніби відпочиваємо один від одного. Потім цикл повторюється. Ми вже до цього звикли. Якось, здається, у восьмому класі, ми з Максом, прихопивши з собою гебрея Сергія, пішли прогулювати уроки, доволі звична для нас річ. З’явитись додому раніше ми не ризикнули, але й недовго замислювались, що будемо робити.

Сергій, що мав репутацію збоченця, запропонував піти до нашої однокласниці Ані Зайчикової, позаяк та мешкала біля самої школи, і насцяти їй під двері. Не знаю чому, але звучало воно весело, і ми, як Сергійко, теж були збоченцями, отож, погодилися на запропоноване. Упевнені в безкарності майбутньої витівки, ми попрямували до шкільної огорожі. Перетнувши її, наша трійця опинилась в Аниному дворі. Аня мешкала з мамою і бабцею в двоповерховому будинку, і ми, пригадавши, в якому під'їзді живуть наші жертви, змовницьки переглядаючись, рушили на діло, яке в нашій історії мало назву «Мокруха». Швиденько вирішили, що хто буде робити: Сергій сцить, Макс натискає на кнопку дзвінка, а я стою поруч з Максом, щоби всі були причетні до злочину. Ми ж — братство, назви якого, правда, вже й не згадати. Сергійко, перелякано озираючись на всі боки розстебнув ширинку і прийнявся за справу, а ми стояли тим часом на шухері — «Усе чисто, Сірьога. Давай-давай». Після припинення дзюрчання, яке відлунювало у під'їзді наче водограй, через що ми боялись, аби хтось не вийшов, утім, обійшлося, — настала наша з Максимом пора. Ми, урочисто вдвох, підійшли до дзвінка, і навіть, що не передбачалось сценарієм, одночасно на нього натиснули. Пролунало жахливе харчання електродзвінка за Ганчиними дверима. Далі двері миттєво відчинилися, і в них просунулася страшна пика Ганчиної мами (ми одразу збагнули, чому її батьки живуть окремо), яка одразу ж помітила калюжу і, звісно, ж нас, похололих і отетерілих. Не встигла вона й слова вимовити, як ми чкурнули аж за дві вулиці від місця пригоди. Наступного дня до нас у кабінет зайшов директор і трохи не за вухо витяг Сергійка з класу — Ганчина мама впізнала тільки його і, вивергаючи нестерпний галюциногенний аромат ротом (насправді він був у неї чорним, як ніч), зізналася в цьому директорові. Через дві хвилини така сама доля чекала й на нас — здав Сергій співучасників.