— Друзі мої! Сьогодні, мабуть, найурочистіший день в моєму житті — я відчуваю шкірою, що у нас з'явився реальний шанс звідси видряпатися. Я розумію, що деякі з вас ще навчаються, але то ваші проблеми. Я кидаю в цьому, вже минулому житті, все: батьків, родичів, жінку, — УСІХ. Я не можу більше жити в цьому лайні, в цій клятій битовусі, коли тебе не розуміє навіть піввідсотка населення міста, в якому ти живеш. Люди, котрі сміються, коли я їм кажу, що пишу книжку, не можуть жити зі мною на одній території — я залишаю їх для того, щоб знайти інших людей. Якщо і там на мене чекає бидляцька натура, то мені не залишається нічого іншого, як піти до лісу, чи пустелі і жити там на самоті, бо це все мене вже так дістало, що через п'ять років сивина в моєму волоссі буде помітніша, а ще через п'ять по мене приїде машина з червоними смугами на борту, але не для того, щоб лікувати, а щоб констатувати…

Мене заводило дедалі дужче. Обличчя розчервонілось, тон голосу підіймався до максимальної висоти. Я знав, що від моєї відвертості, красномовства і переконливості залежить вся кампанія. Почувався, щонайменше, Леніним на броневику і, завзято жестикулюючи руками, продовжував:

— Це шанс, лотерейний квиток, який нам вручила, я впевнений в цьому, вища сила. Сама Доля протегує нам.

Я згоден терпіти злидні, я буду вести життя, гідне мешканця Спарти, і кажу, що це мене не похитне і не оплавить, а тільки загартує. Скажу лишень, що коли ми не скористаємось цим шансом, іншого в нас просто не буде. Коли дивлюсь в майбутнє, так, потайки заглядаю, то бачу старого діда, якому усього сорок років, у якого є лише мотоцикл, гітара і геморой зі збільшеною простатою. Це всё, звісно, не так уже й зле, але річ у тім, що там не має того, чого я хочу побачити. Я хочу бачити ІНШЕ. Не знаю, як вас, хлопці, але мене таке майбутнє зовсім не влаштовує.

Я хочу бачити ІНШЕ. Я хочу залишити після себе не купку жалюгідних спогадів, які розвіються з часом і помруть разом з тими, хто їх зберігав, або, навпаки, не міг їх позбутися. Я хочу пам'яті. Ні, не вічної пам'яті, хоча не буду казати, що не претендую на неї також. Так, може, це й хвороба, психічний розлад нервової системи, такий собі маніакально-депресивний психоз, викликаний надмірно завищеною самооцінкою, чи ще щось… Але я не відступлюся від свого. Це життя дано моїй свідомості лише один раз, і свідомість моя, розриваючись, кричить. Я чую, як від напруги лускає шкіра на її обличчі, як розходяться шви від відчаю і потреби. Я відчуваю її потребу. Боротися або вмирати. Серед загиблих бути не бажаю, — відрізав я і глянув на слухачів: Славко, за звичкою, відкопиливши нижню губу, дивився на мене, кліпаючи, блакитними велетенськими дзеркалами своєї, по-дитячому світлої і наївної, душі. Юрко, насупивши брови, замислено дивився на колонку. Барабанщик Мирон, сидів на колонці, в котру втиснув свій погляд Юрко і стукав по ній паличками. Мене підтримав лише Симон. Симон, серце нашого колективу, яке неодмінно стукає в такт — я впевнений, найкращій музиці світу — музиці життя.