Пам’яті Ленори Маршалл

Пролог • липень 1956

Дарлінгтон-Голл

Схоже, усе веде до того, що я справді здійсню подорож, яка ось уже кілька днів займає мою уяву. Подорож, яку, варто зауважити, здійсню наодинці, у зручному «форді» містера Фаррадея. Виправу, що, за моїми передбаченнями, дасть мені змогу оглянути найгарніші краєвиди Англії аж до Вест-Кантрі й триватиме цілих п’ять чи шість днів, які я проведу за межами Дарлінґтон-Голлу. Мушу зазначити, що думка про цю мандрівку з’явилася тижнів зо два тому: одного пообіддя я протирав від пилу портрети у бібліотеці, коли містер Фаррадей власною персоною люб’язно подав мені таку ідею. Наскільки пригадую, я саме стояв на драбині й витирав портрет віконта Везербі, коли увійшов господар, тримаючи в руках кілька книжок, які він, вочевидь, збирався поставити на полицю. Побачивши мене, він скористався нагодою і повідомив, що остаточно вирішив повернутися на п’ять тижнів до Сполучених Штатів приблизно у серпні-вересні. Оголосивши про свої наміри, містер Фаррадей поклав книжки на стіл, влаштувався у шезлонгу й випростав ноги. А тоді, піднявши на мене погляд, сказав:

— Ти ж розумієш, Стівенсе, що я не хочу, аби ти нидів тут у чотирьох стінах цілий час, поки мене не буде. Може, візьмеш автівку і поїдеш кудись на кілька днів? Перепочинок, думаю, піде тобі на користь.

Я розгубився і не знав, що відповісти на його пропозицію, яка була мов грім з ясного неба. Пригадую, що подякував йому за люб’язність, але, мабуть, нічого конкретного не відповів, бо господар повів мову далі:

— Я серйозно, Стівенсе. Тобі треба відпочити. За бензин я заплачу зі своєї кишені. Ваша братія трудиться днями й ночами в цих палацах. Ви хоч колись маєте час подивитися на ту вашу країну, яка вона гарна?

Містер Фаррадей не вперше порушив це питання. Здається, воно по-справжньому його турбує. Проте лиш цього разу, коли я стояв на драбині, мені спала на думку сяка-така відповідь: хоч ми з колегами не бачимо своєї країни, себто не мандруємо околицями й не відвідуємо мальовничих місць, ми все ж «побачили» більше Англії, ніж інші, бо працювали в маєтках, де збиралося найдобірніше товариство. Втім, якби я висловив цю думку перед містером Фаррадеєм, це, ясна річ, було б зухвалістю з мого боку. Тому я вдовольнився простою відповіддю:

— За роки служби, сер, я мав велику честь побачити в цих стінах усе найкраще, що є в Англії.

Однак містер Фаррадей, схоже, не втямив того, про що я казав, бо продовжував далі: