— Ну справді, Стівенсе. Хіба це нормально, коли людина не має як подивитися на свою країну? Послухай мене, виберися на кілька днів з дому.

Як ви, напевно, здогадуєтесь, того пообіддя я не поставився до пропозиції містера Фаррадея серйозно, а сприйняв її за ще один приклад необізнаності американського джентльмена з тим, що прийнято в Англії, а що — ні. Те, що упродовж кількох наступних днів моє ставлення до цієї пропозиції змінилося і думка про поїздку до Вест-Кантрі міцно засіла в моїй голові, безперечно, пов’язано — і я не бачу змісту це приховувати — з листом міс Кентон, першим, якого я отримав від неї років за сім, не враховуючи різдвяних листівок. Відразу скажу, про що мені йдеться. Маю на увазі, що лист міс Кентон дав поштовх до певного ланцюжка міркувань, пов’язаних зі службовими справами тут, у Дарлінґтон-Голлі, і хочу наголосити, що саме стурбованість цими справами спонукала мене задуматись над люб’язною пропозицією мого господаря. Зараз поясню детальніше.

Річ у тім, що, виконуючи свої обов’зки, я за останні місяці припустився кількох невеликих помилок. Проте, думаю, ви розумієте, що особу, яка таких помилок припускатися не звикла, такі випадки до певної міри тривожать, тож я почав замислюватися над усілякими відчайдушними теоріями стосовно їх причини. Як часто трапляється в таких ситуаціях, я ігнорував очевидне, допоки роздуми над затаєним смислом листа міс Кентон врешті не відкрили мені очі на просту істину: дрібні помилки, що трапилися за останні місяці, були наслідком не зловісних каверзів, а всього лиш невдало розпланованої роботи персоналу.

Кожен дворецький, звісно, зобов’язаний якнайретельніше планувати роботу своїх працівників. Хіба ж порахуєш, скільки сварок, помилкових звинувачень, непотрібних звільнень, зруйнованих кар’єр стали наслідками недбальства, що його виявив дворецький, складаючи розпис? Я, певна річ, погоджуюся з тими, хто стверджує: вміння добре розпланувати роботу підлеглих — головне в арсеналі вправного дворецького. За роки праці я склав чимало планів і, мабуть, не перебільшу, коли скажу, що мало який із них потребував змін. І якщо тепер у всьому винен поганий план, звинувачувати варто тільки мене. Та задля справедливості мушу зауважити, що цього разу мені випало незвично складне завдання.

А трапилося ось що. Коли було завершено всі орудки, внаслідок яких родина Дарлінґтонів втратила маєток, що належав їй упродовж двох століть, містер Фаррадей повідомив, що не оселятиметься в ньому одразу, а проведе ще чотири місяці у Сполучених Штатах, закінчуючи свої справи. При цьому він наполіг, щоб персонал його попередника — персонал, про який він чув тільки схвальні відгуки, — залишився у Дарлінґтон-Голлі. Слово «персонал» означало не що більше як кістяк із шістьох осіб, яких утримували родичі лорда Дарлінґтона, аби ті дбали про маєток, поки він не перейде в чужі руки. Дуже прикро про таке казати, але щойно маєток купили, я ніяк не зміг допомогти містерові Фаррадею втримати працівників — усі, крім місіс Клементс, подалися до інших місць праці. Коли я написав новому господареві й висловив жаль, що так склалося, з Америки надійшла вказівка найняти новий персонал, «гідний давнього англійського маєтку». Я тут же заповзявся виконувати побажання містера Фаррадея, але, як ви знаєте, тепер не так легко підшукати найманців задовільного рівня, і хоч я за рекомендацією місіс Клементс з превеликою радістю найняв на роботу Розмарі й Аґнес, на момент моєї першої ділової зустрічі з містером Фаррадеєм — який торік навесні прибув із коротким оглядовим візитом у наші краї, — я більше нікого не зміг знайти. Під час тієї зустрічі у незвично порожньому кабінеті в Дарлінгтон-Голлі містер Фаррадей уперше потиснув мені руку, дарма що ми вже давно були знайомі. Крім того випадку з персоналом, трапилося ще кілька епізодів, коли новий господар скористав із якостей, якими мені пощастило володіти, і, насмілюсь зауважити, вони здалися йому вартими довіри. Саме тому, припускаю, він одразу зміг розмовляти зі мною по-діловому й довірливо, а наприкінці нашої зустрічі доручив мені розпорядитися немалою сумою, що мала покрити розмаїті витрати на підготовку до його майбутнього переїзду. Хай там як, а хочу сказати, що саме під час тієї зустрічі, коли я порушив питання про те, як складно в наші часи найняти гідних працівників, містер Фаррадей, не довго думаючи, звернувся до мене з проханням, аби я постарався і розпланував роботу персоналу — «розставив слуг по змінах», як він сказав — так, щоб у маєтку могли порядкувати четверо наявних працівників, себто місіс Клементс, двійко дівчат і я. Він розумів, що деякі приміщення доведеться «прикрити», але чи зможу я задіяти увесь свій досвід і знання й упевнитися, що втрат буде якнайменше? Я пам’ятав часи, коли керував персоналом із сімнадцяти осіб, і знав, що не так давно тут, у Дарлінґтон-Голлі, працювало двадцять вісім робітників, тож його ідея — скласти розпис так, аби про той самий будинок дбали четверо — здалася мені, м’яко кажучи, лячною. Я не хотів виказувати свого скептицизму, але чимось таки зрадив себе, бо містер Фаррадей, немов стараючись підбадьорити мене, додав, що за потреби можна найняти ще когось. Але при цьому повторив, що буде щиро вдячний, якщо я «дам раду з чотирма».