Політична революція може бути «повною» й «частковою».

«Повна» революція веде до кардинальної, майже абсолютної зміни еліти. Прикладом тут є Велика французька революція 1789—1794 рр. чи революція в Росії 1917—1920 рр. При здійсненні «повної» революції, як правило, відбувається знищення старих елітарних верств, у т. ч. і фізичним шляхом. Звідси — пресловутий революційний терор.

«Часткова» революція веде лише до зміни певних фрагментів еліти. Частина старого правлячого класу відходить, втрачаючи реальну владу, інша частина пристосовується до нових революційних перетворень. «Вивільнені» місця займають представники нової еліти.

Рівень «частковості» чи «повноти» революції залежить від різних чинників — політичної культури, яка існує в суспільстві, якості елітарних верств, здатності останніх здійснювати масштабну народну мобілізацію.

Політична революція часто супроводжується контрреволюцією та жорсткою конкуренцією в середовищі нової революційної еліти. Контрреволюція викликана протидією старих елітарних верств, їхнім намаганням зберегти владу. Стосовно жорсткої конкуренції в середовищі нової еліти, то вона викликана тим, що нових місць при владі не є так багато, як би хотілося. Тому серед революціонерів має відбутися відбір.

І перше, і друге явища далеко не завжди мають мирний характер. Часто вони супроводжуються кривавими ексцесами, а то й численними жертвами. Чи не найкраще це демонструють згадувані «великі революції» — Французька 1789—1794 рр. та російська 1917—1920 рр., яка мала кілька «хвиль» — Лютневу й Жовтневу революції, а також громадянську війну.

Політична революція, як і двірський переворот, не є ні необхідністю, ні закономірністю, котрі мають вести до соціально-економічних змін. Ці явища, радше, свідчать про вади функціонування державних організмів. Зокрема, вказують на те, що в них не існує належної соціальної мобільності, яка б забезпечувала мирну ротацію еліт, сприяючи при цьому потрібним соціально-економічним змінам.

Політична революція, як і двірський переворот, не є ні необхідністю, ні закономірністю, котрі мають вести до соціально-економічних змін. Ці явища, радше, свідчать про вади функціонування державних організмів. Зокрема, вказують на те, що в них не існує належної соціальної мобільності, яка б забезпечувала мирну ротацію еліт, сприяючи при цьому потрібним соціально-економічним змінам.

Як уже зазначалося, політична революція є явищем Нового часу. Проте це не значить, що вона не мала предтеч у попередні часи. У державах, що сформувалися в умовах традиційних суспільств і в яких, здебільшого, формою правління була монархія, базована на родових принципах, роль політичних революцій відігравали двірські перевороти, які вели до зміни оточення монарха, а то й до усунення його від влади (часто з фізичною ліквідацією). Такі перевороти забезпечували ротацію еліт. Правда, вони не мали масштабного характеру, притаманного новочасним політичним революціям. Тут варто враховувати, що держави традиційних суспільств (навіть імперського типу) «не дотягують» за масштабами, в т. ч. й за кількістю населення, до сучасних держав. А засоби комунікації в державах традиційних су­спільств не здатні забезпечувати широку народну мобілізацію. Зрештою, ці держави в більшості випадків були монархічними, «сімейними», де влада зосереджувалася в руках одного родового клану. Відповідно, монарх мав усі підстави заявляти: «Держава — це я». Тому в таких державах зміна еліт відбувалася кулуарно, як правило, без залучення широких верств населення. І найбільш прийнятною формою цих змін був двірський переворот.