Вассікін помовчав.

— Прошу?

— Завдання було простим: потопити «Зірку Фау­лів». Ти мусив просто підірвати вантажний відсік.

Звісно, корабель був великий. Але якби підкинути бомбу до вантажного відсіку, судно пішло би на дно. Та ні, великий Вассікін вирішив підірвати корму. І навіть не подумав про контрольну ракету. Тепер маємо шукати тих, хто вижив.

— Корабель же потонув, чи не так?

Камар знизав плечима.

— То й що? Тонув же він повільно, пасажири мали купу часу за щось ухопитися. Вассікін — сла­ветний знищувач кораблів! Моя бабуся і то б вистрі­лила краще.

Доки сварка не обернулася бійкою, до них підійшов схожий на ведмедя Любкін, людина мафії в доках.

— Як справи? — спитав Якут.

Вассікін сплюнув у море.

— А ти як гадаєш? Щось знайшов?

— Мертву рибу і зламані ящики, — відповів Якут і протягнув кожному по кухлю, з якого підіймалася пара. — Жодної живої душі. Минуло вже понад вісім годин. Мої найкращі люди прочесали все аж до Зеле­ного Мису.

Камар зробив великий ковток і одразу ж з огидою виплюнув.

— Що це таке? Смола?

Любкін розреготався.

— Гаряча кола. З борту «Зірки Фаулів». Викинуло на берег кілька ящиків. Сьогодні у нас справжня Попереджаю, — Камар вихлюпнув рідину на сніг. Від такої погоди в мене настрій псується. Тож більше жодних поганих жартів. Досить із мене, що доводиться вислухувати Камара.

Більше не слухатимеш, — пробурмотів парт­нер. Іще одна ходка, і ми відкликаємо команду. Ніхто не може протриматися в такій воді вісім годин

і лишитися живим.

Вассікін передав Якуту порожній кухоль.

- Нічого міцнішого немає? Чарка горілки тро­хи б зігріла. Знаю, що в тебе завжди десь прихована фляжка.